Єніна Валерія. Запорізька гімназія № 49, 9 – Б клас

Вчитель, що надихнув - Шинкаренко Олена Сергіївна

"Війна. Моя історія"

24 лютого... Саме в цей день кожен українець відчув, що таке війна. Будь-то дорослий чи ще зовсім дитина. В тому числі і я. Але ж, напевно, всі знають, що історія ця триває набагато довше…З 2014 року, саме тому багато москалів питали і питають: «Гдє ви билі 8 лєт?». І хочеться вже нарешті відповісти, як мінімум, за себе особисто... На початку цієї важкої історії мені от-от мало виповнитись 5. Так, я чула щось про АТО, але ніколи не заглиблювалась. Жила звичайним дитинством, аж до одного моменту.

Ранок зимового четверга. Я прокидаюсь досить рано, аби встигнути зібратись в школу, але, не піднявшись з ліжка, чую, як на кухні вся сім'я щось нервово обговорює. Розібравши слова «Війна», «Армія», «росія» і «напала» перше що роблю - біжу до батьків. До цього дня ніколи не думала, що відчую це на собі, бо про війну могла чути лише від бабусі…

Що зробила далі? Написала своїй подрузі. Мені хотілось знати чи все в неї добре, що вони будуть робити і що робити нам. На що почула вбиваючу відповідь: «Ми їдемо з України. У Франції нас вже чекає моя тітка. Думаю, на цьому можемо припинити наше спілкування. Прощавай». І ось перший удар. Я залишаюсь одна з повним розумінням, що у батьків зараз набагато більше проблем, ніж у мене, та єдина людина, на яку тільки могла розраховувати, їде з країни. Я відчула самотність.

Я усвідомила, що дійсно почалась війна- ввечері того дня, коли батьки сказали, щоб спати лягала в одязі та у будь-який момент була готова бігти в укриття. Так і сталось. Вже через годину довелось вперше почути тривогу і спуститись у підвал. Зі сльозами на очах, спостерігати, як люди обіймаються і плачуть, як в останнє. Як на дорогах з'являються різні блокпости та перешкоди. Як у новинах кажуть про черговий військовий злочин рфії. Як люди після відбою дякують Богові та ЗСУ, за те, що цей день не став останнім.

Час зупинився, лютий не закінчувався, а кожен день ніби день бабака .. І що залишалось робити? Вірити і чекати перемоги просто так? Ні. Ми прийшли до тями,робили все, що було в наших силах: кидати гроші на армію, відправляти речі на гуманітарну допомогу, проводити різні заходи для дітей, в якості ведучої, аби ті хоч на мить забули про жахіття сьогоднішньої реальності. І чесно, на той час це був ніби ковток свіжого повітря, вся ця допомога надавала якийсь сенс життю. На диво, я знов почала радіти всьому. Моторошно визнавати, що до війни почала звикати і по укриттях не бігаю давно.

Напевно, слова «людина звикає до всього» - правда. І як мої сльози і істерики стають нормою. Як жахання від кожного звуку стає нормою. В деякі моменти страшенно ненавиділа свою подругу за те, що поки я втрачаю свідомість від літаків, які бачу в небі, вона розповідає мені, як сьогодні сходили на пляж. Ненавиділа її за те, що вона дозволяє собі жити. Ненавиділа себе, за те, як ненавиджу її, бо ця подруга дійсно є найближчою мені людиною... Зникла любов до хобі. До того, чим я дихала протягом багатьох років…Моє театральне, яке стало частиною мене. Воно вмерло. Чи зможу я його воскресити? Дуже на це сподіваюсь. Бо моїми планами на майбутнє було саме воно. Мріяла міряти ролі. Мріяла міряти долі, і вже з них робити свою...

Що зі мною зараз? Все більш-менш стабілізувалось. Не можу назвати себе щасливою, але і нещасною теж. Я спілкуюсь з подругою, не дивлячись на велику відстань, можу сказати, що війна нас тільки зблизила. Звикла до нових обставин.

Моє хобі поступово повертається і стає ціллю, щоб там не сталось, присвятити себе театру. Вірю так і буде. Вірю у перемогу і щасливе майбутнє!!!