Туренко Ольга, 15 років, Ізюмський ліцей № 12, м.Ізюм

Есе «Один день»

Ранок. Ти спиш. Тобі сниться сон, в якому ти разом з батьками на природі, яскраво світить сонце на чистому блакитному небі. Тобі тепло, приємно… Ти бачиш посмішку мами і тата, які про щось шепочуться, поглядаючи у твій бік. На душі спокій. Співають птахи, сюркоче коник. Ти мружиш очі від сонця лежачи в траві. Гарно.., але враз все закінчується.

Перед очима темрява, тобою оволодіває страх. Прокидаєшся від того, що тебе за плече трясе мама і говорить швидко збиратися.

Ти з просоння не можеш нічого зрозуміти, бо нещодавно був серед лона прекрасної природи, батьки були спокійними і радісними, а тут… І ти пригадуєш, де ти знаходишся і в який час живеш…

Хто б міг подумати, що колись знову повторяться жахіття війни, це страшне слово, ця насильницька смерть, цей страх, відчай, тривога?..

Але я з батьками це прежила: хвилини розпачу, розгубленості, загнаності, болю, сліз. Не можливо передати словами, що ми відчували прокидаючись кожного ранку живими…

Ми дякували Богу, що пережили ніч, що ми живі, що можемо торкнутися один одного, обійняти.

Часто бачила зранку у мами в очах сльози… У такі моменти я особливо відчувала страх, який заповзав у душу, серце, думки. Хотілося, щоб весь цей жах скоріше закінчився і ми знову були щасливими та безтурботними, щоб могли спокійно виходити на вулицю не остерігаючись…

Зараз я все це згадую, як страшний сон, який проникав липкими щупальцями у мої думки, спогади. Той, хто це не прежив, ніколи не відчує різниці між миром і війною, не зрозуміє наших прадідів і прабабусь, які також пережили цей кошмар під назвою Війна…

Людська історія неодноразово показувала ці страшні картини, змушувала переживати невимовні почуття для того, щоб ми вчилися, але суспільство продовжує наступати на ті самі граблі, знову і знову повторює помилки попередникі.

Люди, зупинітться, одумайтеся, вивчіть урок! Зробіть своїх дітей щасливими!