Тарновська Анастасія, 17 років, Ізюмський ліцей № 6, м. Ізюм

Есе «День, коли для тебе почалася війна»

Ніколи не знаєш, де знайдеш, а де втратиш… Того дня, коли вперше почула вибухи й постріли, я з родиною відпочивала на природі. Тато, так само, як і ми, не усвідомлюючи, що відбувається, миттєво скомандував збиратися та їхати у безпечніше місце, додому. Про те, що сталося, дізналася із новин.

Але, на жаль, маю визнати дивний факт: навіть після почутого та побаченого так само здавалося, що це все відбувається десь дуже далеко і не зі мною, хоча з того дня страх та думки про смерть стали моїми щоденними супутниками.

Саме того дня, зустрівшись віч-на-віч із собою, я усвідомила прості, хоча й не дуже приємні для себе речі:

не так вже й багато відомо мені про це життя, тому що хоч і вважала себе дорослою і практично самостійною, але так і не навчилася співчувати втраті улюбленої іграшки;

не розумію, куди можуть зникнути стіни й дах оселі, у якій щовечора засинаєш і щоранку прокидаєшся від аромату маминого сніданку;

навіть не можу дозволити собі думку про те, що рідні руки, які підтримували, коли падаєш, і підштовхували, щоб якомога вище злетіти, більше не допоможуть, бо навіки завмерли.

Усе це (і не тільки) не дай, Боже, знати. Аби цього не було, потрібно відчувати чужий біль як свій.

Хтось сказав, що коли ми забудемо про попередню війну, почнеться наступна.

Отож, те, що сьогодні відбувається з нами (і не лише на Донбасі) – результат нашої поганої пам'яті.

Мою прабабусю перед смертю не полишала одна-єдина думка, яку вона постійно повторювала: тільки б не було війни. Мене так дратувала ця її, як мені здавалося, нав’язлива ідея. Я ніяк не могла зрозуміти, чому вона за все життя так і не забула жахіть своєї молодості. Виявляється, це просто нереально.

Парадоксально, але я вдячна війні.

За те, що змусила мене зупинитися і замислитися над простими речами, які роблять мене щасливою.

Це – очі моїх батьків; можливість проводити з ними час та звертатися за порадою; сімейна вечеря, за якою ми вибираємо з пательні найбільш рум’яні шматочки не зовсім корисної, але такої смачної смаженої картоплі із духмяним часником…

Нам, сучасним українцям, для яких цінності матеріальні переважають над речами духовними, часто буває важко осягнути істину: «Все, що не вбиває, робить нас сильніше!» Хоча, звісно, кожен обирає своє, бо обирає те, що ближче саме йому.

Можливо, непатріотично, але співчуваю кожному, хто опинився у вирі війни і по той, і по цей бік, хто став пішаком у чужій боротьбі. А для себе я зробила висновок: треба наполегливо працювати над собою і робити це сьогодні.

Жити сьогодні.

І помилки виправляти теж сьогодні, не відкладаючи на завтра, адже воно може просто не настати. І саме тоді не тільки моє завтра стане кращим, адже мир починається з кожного.

Усі ми – одна велика українська родина, у якій сталося горе. І слід пам’ятати, що розділене з другом горе – це половина горя, а якщо ми розділимо його на всіх, то й не залишиться від нього нічого. А якою неймовірною буде радість!

Знаю, що моїм одноліткам на Донбасі довелося набагато швидше, ніж мені, подорослішати. Знаю, що на їхньому місці могла опинитися я, але мені випала унікальна можливість саме завдяки війні оцінити мир, тому докладу максимум зусиль, аби не лише один день, а усе моє життя не минуло марно.