Аміна Жорж, 9 клас

Оріхівська філія №3 КЗ ОЗЗСО "Сузір'я" ОМР

Вчитель, що надихнув на написання есе: Будім Євдокія Петрівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Уранці того дня мене ніхто з рідних не будив, не перебивав мій останній мирний сон. Прокинулась я від різкого й тривожного повідомлення: «Війна!» 

Яка війна? Вона ж буває лише в книжках з історії. Здавалося, що мозок розірветься від думок. Ні-ні-ні! Не може бути. Таке ж саме світило сонце, кудись  поспішали перехожі за вікном. Чому ж так тривожно?

Через кілька днів навколо все вибухало. Почали палати будинки й гинути люди. Здавалося, що відкрилися двері в Пекло. Жах, який можуть зрозуміти лише ті, хто хоч раз потрапив під ворожі обстріли. А потім усвідомлення безвиході й того, що треба рятуватися й тікати за кордон. Батьки вирішили вивезти мене будь-що, але я не розуміла, як можна покинути бабусю, дідуся, тата. Я не погоджувалася, плакала, впиралася, вередувала, не зважала ні на які вмовляння. Не допомогло. На околицю містечка прорвався рашистський танк – і його безжальні залпи зробили свою справу. Тієї миті закінчилося моє дитинство. Його вкрали, розтоптали, спалили і зруйнували назавжди. Я мовчки покорилася долі. Ми, ризикуючи життям, виїхали прострілюваною дорогою в нікуди. Все далі й далі від рідного будинка…

Душа заніміла. Вона, наче кошеня, згорнулася клубочком від постійного плачу, пізнала евакуацію, чужину, розлуку з близькими, тугу за рідним краєм.

Два роки війни… Вже немає мого будинку, моєї вулиці, школи… Немає такого рідного затишного містечка Оріхова… Залишилася річечка Конка, на березі якої починалися й закінчувалися всі зустрічі. Це моє улюблене місце. Я відчуваю його й за багато кілометрів. Там весняний вітер грався моїм волоссям, зимовий – рум’янив щоки. «Тук-тук, тук-тук!» – чулося дятликове та бриніло, відбилося від річкових хвиль, очерету, як музика. Воно пливло високо над головою, вгасало над сонною водою, на якій погойдувалися мої улюблені лебеді.

Та головне – це люди. Вони всі посміхалися й віталися при зустрічі. Улюбленим заняттям багатьох з них було доглядання за квітами, які стояли в них не в екзотичних вазах, а біля кожної домівки. Вони буяли скрізь: у садочках, біля хат, багатоповерхівок, на клумбах, на будь-якому вільному клаптику землі.

А тепер тільки руїни заростають бур’янами. Ми не ходимо до школи. Однокласників і вчителів бачимо лише в маленьких квадратиках на екрані.

Хто й коли вирішив, що має права позбавити нас житла, школи, освіти, радості прогулянок, квітів, пташиного щебету, друзів, вечірок, щастя в дитячих очах, моїх лебедів?

Я провчилася вісім років. На уроках історії ми вже вивчили значний період цивілізації. Та чому ж уся історія – це війни, війни, битви, битви…?

Чому світові трагедії нічому не вчать? Чому після нових війн люди клянуться: «Більше ніколи…»? А проходить зовсім мало часу – і от знову. І де народжуються, і де беруться оті чорні дракони, які спалюють усе навколо? Які пожирають немовлят? Які сіють смерть і залишають руїни? І як їх зупинити й очистити землю від цих мерзенних тварюк, безжальних покидьків?

Звісно, краще було б мріяти про лагідне сонце у золотавій сукні, що стомлено ховається за небокрай літнім надвечір’ям, сумлінно обігрівши землю, віддавши лагідне тепло людям. Хотілося б скласти про це вірші, але я розмірковую, як зупинити світове зло й стати щасливою в майбутньому. «Я маю ПРАВО на життя». Воно в мене одне, і треба прожити так, щоб не були марними жертви цієї страхітливої війни. 

Я маю право милуватися квітами, слухати птахів, хочу  знову зустрічатися з друзями, збиратися на шкільні вечірки, танцювати під гарну музику в новій сукні. Ніхто й ніколи не примусить мене змиритися з тим, що все це вкрали в мене. Я просто зобов’язана бути сильною. 

Сьогодні ми – діти, але обов’язково повернемо мирне життя. Ми маємо на нього право й прагнемо його, як недорослі пташенята прагнуть першого злету.

Говорять, що лебеді цього року все ж прилетіли додому. Можливо, вони, білокрилі вісники, щось знають? Можливо, цього року припиниться звірство й ми радітимемо перемозі добра над злом? 
Боже, припини кровопролиття й допоможи моєму народу вистояти в цей стражденний час, а розквітнути їй допоможе наше покоління.