Некуй Альберт, студент ліцею, група 56 Центру дитячої та юнацької творчості

Вчитель, що надихнув на написання есе - Василенко Оксана Миколаївна

 «Війна. Моя історія»

Я, Альберт, переселенець, або «біженець» з  села Білозерка Херсонської області. Я навіть уявити не міг, що буду біженцем, а фільми про війну,  стануть реальними, де головним героєм буду я. Події  відбуватимуться прямо на моїх  очах. Я подорослішав за декілька годин, а в моєму серці  поселилась лють до ворога, який вкрав моє мирне і щасливе життя. Сьогодні я неохоче згадую перші дні війни. Аж мурашки по шкірі й серце калатає від цих спогадів.

«Мій спокійний і солодкий сон переривають тривожні слова матері: «Синку, прокидайся, війна у нас…» На підтвердження подій матуся включила мені відеоролик обстрілу Каховської ГЕС. Життя враз стало незрозумілим і страшним…

Літак Су-57 пролетів над моєю Білозеркою, а через хвилин десять, я почув вибухи над Чорнобаївкою, які не втихали до вечора. Тато зі служби не повертався,  він у мене військовий. Мама, брат, тітка з малечею сидять тихо у підвалі й ніхто не знає, що робити. Ми всі  шукаємо хоч якусь інформацію в соцмережах. Село немов завмерло, дехто збирає речі і поспішає виїхати.

Вечір. Службова машина привезла татка. Таким я його бачу вперше: каска, броник, автомат… вираз його обличчя я запам’ятаю на все життя… Тато обійняв маму, брата, мені міцно потиснув руку: «Війна, сину, росія на нас напала…»

У моїй голові промайнули жахливі картини війни, і я  був готовий до них. Я тільки хвилювався за молодшого брата та маму. Ми переховали всі документи та речі й тато поїхав… На другий день біля військкомату зібрались чоловіки різного віку. Вони голосно сперечались та обговорювали події. Жінки зносили теплі речі та їжу в пакетах. Я дуже шкодував, що мені всього п'ятнадцять років!

Я б теж пішов виганяти «освободителей» з моєї землі!

Ранок другого березня був холодним. Я вночі майже не спав, а під ранок почув гучні звуки на дворі. Тихенько одягнувся, пройшов у двір і через  щілину в заборі побачив, як ворожі танки з буквою «z» їдуть по нашій щойно відремонтованій дорозі.

Я з усієї сили закричав: «Слава Україні! Смерть ворогам!» і швидко сховався у підвал.

У повітрі щохвилини стали лунати вибухи. Мати сказала, що це обстрілюють військові склади в Чорнобаївці, яка від нас усього за півтора кілометра.

Чорний дим і гул літаків ми всі чули цілий день.

Так пройшло чотири дні. Рашисти зайшли в село. На вечір приїхав тато і ми швидко почали збирати речі, щоб виїхати з Білозерки, залишатись тут було небезпечно. Наш «Opel», який, бувало, частенько зупинявся і вимагав до себе уваги, їхав швидко і впевнено. Ми доїхали до траси і стали в колону з кілометр. Вона рухалась дуже повільно. Люди в машинах мовчали, але очі в усіх були налякані.

На блокпостах стояли рашисти і перевіряли документи. Невеличкі солдатики розхристані і дуже веселі. Вони почували себе впевнено на нашій землі. Кадирівці з довгими бородами щось «гельготали» по-своєму по мобілці, розмахуючи автоматами та стріляючи періодично в повітря.

Проїжджаємо далі і бачимо розбиті і спалені машини на узбіччі, військову техніку, яка ще димить, а далі розбитий вщент торговий центр… Мої очі раптово залило сльозами… Зовсім недавно ми були тут, скуплялися перед Новим роком, дивилися фільм.

Ми зупинились у місті енергетиків з надією, що тут більш безпечно. Волонтери допомогли з житлом. У місті черги до магазинів, банкоматів, лунають сирени. Я блукаю вулицями, шукаю собі нових друзів, щоб відчути, що ти не один.

Ось так я зараз і живу. Тато в Херсоні, а ми тут. На канікулах я поїду до дому, зараз там уже наші.