16 годин поспіль по бездоріжжю на стареньких Жигулях. Такою була дорога Вікторії та її родини з Києва до безпечного місця. Там чоловіка проводила в ЗСУ, а сама з маленьким сином вирушила за кордон.

Чужих зараз не лишилося, навіть незнайомці рідні

Ніколи ще стільки не плакала і не дякувала, як за цей місяць. І ніколи раніше не вміла так люто ненавидіти!

Місяць тому я прокинулась десь о п’ятій ранку від плачу сина. «Зуби», – подумала я, взяла на руки, та заспокоїти дитину не змогла. Тримаючи його зтривоженого на руках, почула, як над нами щось пролетіло схоже на літак. А тоді звук вибуху такий самий, як чула на Донбасі.

Почала себе заспокоювати. Син продовжував плакати… І згодом ще один вибух. Дзвінок чоловіку (він на телеканалі працює в цей момент), і він підтверджує найгірші побоювання…

Далі переїзд понад 16 годин дороги в темряві, по бездоріжжю, без запасу бензину на стареньких Жигулях. Весь час чоловік був за кермом, і досі не розумію, як витримав таку дорогу.

Пошуки прихистку.

Наші люди неймовірні, дякую кожному, хто допоміг. І проводи коханого в армію. То найтяжчий спогад і найбільша гордість, бо ніколи ще так не пишалась своїм чоловіком і ніколи не було так страшно за нього.

А далі знов переїзд, бо квартиру, де ми поселились, нібито продали на наступний день як дізнались про мобілізацію. Купа всього сталась з нами за цей місяць! А я досі просинаюсь щоранку стривожена і щоранку не хочу вірити в усе, що відбувається …

І знову плачу. Плачу, коли немає зв'язку з коханим, і від того, що не знаю, де він і що з ним. Коли немає зв’язку з рідними, які в гарячих точках, і коли слухаю про жах їхньої буденності…

Плачу, коли читаю новини і описи очевидців про звірства цих тварєй, коли бачу фото діток в бомбосховищах і знесилених жінок, що намагаються дбати про них. Коли син робить перші кроки, які не побачив його тато (а він найкращий тато).

Але щодня продовжую дякувати нашим неймовірним захисникам і своєму головному захисникові. А ще – нашим чудовим людям!

Я навіть уявити не могла, скільки отримаю підтримки і допомоги від чужих людей, хоча чужих нині не лишилось, навіть незнайомці стали рідні!

І продовжую ненавидіти ще сильніше!

І знаю, що кожен складний прожитий день наближає нас до перемоги. І ні, ми її не чекаємо, ми за неї боремось! Кожен на своєму місці.

P.S. А ще за цей місяць син навчився виносити сміття з дому. Хай вже те рашистське сміття скоріше винесуть з нашого дому.