Страшно згадувати… Ми з донькою та онукою нікуди не бігли. У сусідки зруйнувало дах у хаті, згадувати не хочеться. Я жила у місті. В мене троє дітей, чоловік помер, діти вже дорослі. Одружилися, жити у двокімнатній квартирі не захотіли, продали квартиру та ще до війни купили будиночок у Станиці.

Ми навіть не ховалися, що Бог пошле так і буде. Одягнені спали, газу не було, світла не було, цеглини складали і так варили їсти.

Пам'ятаю, коли гуркотіти все почало. Внучка була зі мною, а донька перебувала у хаті. Серце розболілося, я її двома руками тримаю і гадаю: «Як відпущу – і серце розірветься».

Тоді пенсії нам не давали, потім під час обстрілів приїжджали з Біловодська та привозили пенсії. Черга страшна була. Але тільки починається бомбардування – вони зібралися та поїхали, і ми знову без грошей.

Ніколи цього не забудеш, навіть моя онука каже: «Бабусю, це як фільм. Я виросту і буду своїм дітям розповідати про війну».

Ми отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова, дай Боже йому здоров'я. Дали миючі, і порошок, і зубну пасту, і крупи. На той час донька працювала в магазині і приносила хліб, обстріляли її вагончик. Ми дуже раді були допомозі. Ми маємо амбулаторію, приїжджали [з організації] «Лікарі без кордонів» і давали нам ліки.

Сиджу зараз, вмикаю радіо та слухаю новини. Хочеться миру, жити спокійно. Десь грім, а ти вже думаєш: «Господи, невже знову почалося?». І мурашки по тілу йдуть, не дай Боже, все повернеться, ось це страшно. Ми всі боїмося, щоби не повторилося, як у 2014 році.