"Дідусь підняв футболку Жені, а там – діра в грудях"

Радіо Свобода та платформа памʼяті Меморіал розповідає історію загиблих 17-річних братів-близнюків з Мохнатина, що на Чернігівщині яких холоднокровно розстріляли російські військові  

Оксана зі села Мохнатин уже мала доньку від першого шлюбу, коли зійшлась із Миколою Самодієм. Невдовзі подружжя очікувало на поповнення – під серцем жінка виношувала двох хлопчиків.

«Батьки знали, що будуть близнюки. Бо по обох родинних лініях так траплялося. Мені ж сильно хотілось братика, а тут одразу на двох очікували», – розповідає старша сестра братів Тетяна Загатна. Їй було 9, коли у червні 2004 року народились Богдан і Євген.

«Це була неймовірна радість для всіх», – каже Наталія Нагорна, тітка близнюків. Вона допомагала сестрі Оксані доглядати малечу.

Також піклуватися про братів допомагала їхня старша сестра Тетяна. Вона згадує, що крихітні малюки нагадували ляльок. Їй було цікаво змінювати їм підгузки, сповивати, гратись.

Тетяна з молодшими братами Богданом та Євгеном

«Богдан народився з родимкою на обличчі – такою самою, як у мене», – згадує Тетяна.

У всьому іншому хлопчики були дуже схожими. Робили малюки все по черзі, пригадують у родині: спочатку один плаче, потім – інший. Так само було і з недугами – хворіли також по черзі.

Перші кроки брати зробили, коли їм було 10 місяців.

«Як побачила, що намагаються ставати на ніжки, я їм по черзі допомагала», – згадує Тетяна.

Коли підросли, малюків відвели у дитсадок. Працівники закладу відрізняли Богдана та Євгена за різними пустушками.

Богдан та Євген Самодії

«Мама з татом працювали, і я їх часто відводила. Коли не могла, це робила бабуся. І ото вона їх веде: поки одного на велосипед посадить, другий тікає», – розповідає про непосидючість братів Тетяна.

Маленькими Богдан та Євген обожнювали все, що пов’язано з машинками. Збирали залізні модельки, могли по кілька разів передивлятись мультики про автомобілі. Також хлопці багато часу проводили на вулиці, гуляли з друзями.

"Богдан та Євген були такі близнюки-близнюки. Ухвалювали однакові рішення. Могли сидіти й одночасно про щось подумати", - Діана Савчук.

«Найчастіше ми проводили час на майданчиках з іграшками. Дуже любили грати в хованки. Богдан та Євген були такі близнюки-близнюки. Ухвалювали однакові рішення. Могли сидіти й одночасно про щось подумати. Хоча їхні характери дещо і відрізнялися», – розповіла подружка братів з дитинства Діана Савчук.

Євген був більш балакучим та відкритим, а Богдан – більш замкнутий та мовчазний.

Богдан та Євген Самодії з подругою Діаною

«За характером Богданчик був схожий на нашу маму. Такий спокійний, врівноважений. А Женька – копія нашого батька. Емоційний, швидкий, все йому було потрібно», – ділиться їхня тітка.

Подруга Діана пригадує братів також чуйними та дружелюбними.

«Ми спілкувались між собою на всі теми. Що один хлопець, що інший витрачали години, щоби поговорити зі мною чи заспокоїти, коли я непокоїлася. Дуже чутливі хлопці. Це було для мене дуже важливо», – каже дівчина.

У школі Богдан та Євген вчились на середньому рівні. Любили фізкультуру та уроки праці. На інші предмети дітям не вистачало посидючості.

«Вони з радістю брали участь у різних заходах. Ніколи не підводили колектив, охоче брали на себе відповідальність. Зараз розповідаю це…, і вони наче переді мною стоять. Щоп’ятниці у нас були санітарні дні. Мили парти, витирали пилюку. Свої парти брати помиють, ще дівчатам допоможуть. «Ви вже?». «Ми вже!». І побігли допомагати», – каже класна керівниця хлопців у 8 та 9 класах Олена Чечуга. Вона згадує, що брати завжди були стильно одягнені, ввічливі та готові допомогти.

Богдан та Євген Самодії

Вдома Богдан і Євген були нерозлучні зі старшою сестрою Тетяною. Домашні справи робили втрьох.

«Хтось підмітає, хтось речі складає. Ми навіть посуд утрьох мили. Я мию, Женя полоще, Богдан розкладає. Або навпаки. Брати мені часто казали: «Таню, ти – наша друга мама», – згадує старша сестра.

У майбутньому хлопці мріяли стати ювелірами. Обіцяли своїй подружці Діані: «Зробимо тобі гарну-гарну обручку». Євген також мріяв збудувати будинок із басейном. Казав тітці: «От побачиш, у мене буде такий будинок».

Після дев’ятого класу хлопці вступили до Чернігівського професійного ліцею залізничного транспорту. Вчилися на електриків та гіпсокартонників. На ювелірів було потрібно вступати до Києва, але мама побоялась відпустити їх у столицю. Старша сестра братів на той час уже ростила сина Тимура. Богдан та Євген багато уваги приділяли племіннику. У вільний час заробляли гроші та купували хлопчику іграшки чи солодощі.

На початку 2022-го близнюки були вже на третьому курсі. На тлі новин про можливість повномасштабної війни у родині робили запаси їжі, обдумували шляхи евакуації та порятунку.

Богдан та Євген Самодії з сестрою Тетяною

Коли 24 лютого Тетяна відчинила вікна будинку та почула вистріли з танків, сказала братам збирати найнеобхідніше. З наплічниками пішли до будинку бабусі, який неподалік. Він мав укріплений погріб.

"Нас було 13 у тому будинку. Ми бачили і чули, як летять ракети на Чернігів", - Тетяна Загатна.

«Нас було 13 у тому будинку. Бабуся, дідусь, мама, вітчим, я зі сином, брати, також приїхали з міста дідуся рідна сестра, її син, дочка, внук та зять. Ми бачили і чули, як летять ракети на Чернігів. Запускають їх, рахуєш хвилину-дві, а потім – вибухи в Чернігові», – говорить Тетяна.

У власний будинок хлопці ходили, лише щоби трохи поратись по господарству. Потім – до бабусі. Вулицями зайвий раз намагались не ходити – по Мохнатину часто рухалась російська техніка, кажуть очевидці.

Богдан та Євген залишались на зв’язку зі своєю найкращою подружкою Діаною, яка тоді вже жила на Київщині. Вона згадує: «Хлопці дуже непокоїлись за мене, телефонували щодня. Чи спокійно у нас, чи заховалась я», – говорить Діана Савчук.

Богдан та Євген Самодії з подругою Діаною

14 березня після обіду хлопці порались по господарству. В гості до братів зайшов 18-річний друг Валентин Якимчук. Тетяна була в будинку бабусі неподалік від погреба.

"Здалось, наче хтось у двері стукає. Я їх відчинила і зрозуміла, що чую автоматні черги", - Тетяна Загатна.

«Я робила плавлений сирок. Богдан з Євгеном зайшли і сказали: «Зараз, Таню, 10 хвилин, і ми повернемося». Стояла, мішала, слухаю, що там на вулиці. Здалось, наче хтось у двері стукає. Я їх відчинила і зрозуміла, що чую автоматні черги. Ми всі побігли у погріб. Там бабуся спитала: «А де наші хлопці?» Богдана і Євгена з нами не було…».

Богдан та Євген Самодії з племінником Тимуром

Дівчина вибігла на подвір’я. Вулицею села, каже, якраз їхала колона російської техніки.

«Я побачила дим, подумала – може, хати там розстріляли? А потім підбіг односельчанин і сказав, що уразили наших хлопців та Валентина», – говорить Тетяна.

Російські військові, проїжджаючи на танках селом Мохнатин, розстріляли трьох підлітків, які підняли руки, побачивши їх. По близнюках вдарили автоматами, по Валентину – з гармати, розповідають очевидці.

Женя Самодій та Валентин Якимчук загинули одразу, а Богдан ще був при тямі.

"Дідусь підняв футболку Жені, а там – діра в грудях... Богдана слід було везти у лікарню. Я зняла пальто, поклала до мами в машину", - Тетяна Загатна.

«Може, здалося, може, живий – так я думала, коли бігла до братів. Але дідусь підняв футболку Жені, а там – діра в грудях... Богдана слід було везти у лікарню. Я зняла пальто, поклала до мами в машину. «Богдане, заради мене, заради Тимура, будь ласка, тримайся…». Він прошепотів: «Добре». Було 5 чи 6 блокпостів, на кожному довелось зупинятись та показувати пораненого брата. Хоча час ішов на секунди».

Підлітка довезти до лікарні у Чернігів не встигли. Богдан загинув.

«Зайшли у хату до родини – лежить на лавці Женя. Вже прибраний, красивий, наче янгол. Була надія, що Богдан хоч житиме. Але невдовзі сказали, що вже і його привезли готувати до поховання», – говорить староста села Любов.

Домовини для хлопців селяни робили власноруч.

«Зібрали людей, щоби допомогли поховати дітей по-християнськи. Без батюшки, але у нас молодички були, які могли прочитати молитви за упокій», – згадує староста села.

Богдан та Євген Самодії

Хлопців поховали 15 березня 2022 року.

«Після того я нічого не їла, не пила. Російські військові йдуть – я виходжу на дорогу, стою, плачу. Дивлюсь на ворогів, що їдуть на техніці, вони направляють на мене гармату. Дивляться, але не стріляють. Це доля чи що? У мене руки в кишенях, не підняті, братів розстріляли, а мене – ні…», – говорить сестра Тетяна.

Через понад рік після втрати у родині зберігають всі речі близнюків. Ліжка, які вони самі застелили 24 лютого 2022-го перед тим, як відправитись до бабусі, учнівські зошити на столі - все рідні залишили, як було.

Тетяна каже: «У мого сина нещодавно був день народження. Шестирічний Тимур сказав: «Мамо, мені ж гроші подарували. Скільки потрібно заплатити, щоби хлопчиків повернути?». Кажу: «Синочок, стільки грошей немає. Не можна повернути людину з того світу за гроші». – «А, може, я виросту і зробимо машину часу? А якщо не зроблю сам, то зароблю гроші та найму людей».

Батьки хлопців та сестра кажуть, що нині відчувають себе так, наче їм вирвали руки. Після втрати їм важко і вони не будують жодних планів на життя.

Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.