Ми приїхали зі Славного два роки тому. Залишили там напівзруйнований будинок, бо перебувати в ньому було смертельно небезпечно. Діти кілька разів потрапляли під обстріли. Як тікали – запам'ятали на все життя.

До нового місця так і не звикли, досі не хочеться розбирати речі. Усі чекаємо, коли з'явиться можливість повернутися додому. Тут приречене життя, ми не живемо, а існуємо. Звичайно, ми вдячні, що люди нам допомогли, але ми відірвані від усього життя. Його просто немає.

Нам, як малозабезпеченій сім'ї, підшукали безплатне житло. Усередині будинку гуляють протяги, зовні тріщини та дірки. Але ми вже не знаємо, куди бігти від усього цього, дуже важко.

Перебої з електрикою в Новомихайлівці бувають часто. Навіть мобільного зв'язку не було п'ять днів, а без світла два дні сиділи. І теж чути обстріли.