Війна. Як страшно звучить це слово. Ніхто навіть подумати не міг, що це може статися з нами.

2015 рік 21 січня. Село почали щільно обстрілювати з важкої техніки. Люди в паніці не знали, що робити й куди подітися. Більшість знайшла укриття у своїх підвалах. Без тепла та світла ми прожили в підвалі цілий місяць.

Щодня ставало дедалі страшніше. Видно було пожежі від влучень снарядів. Дедалі більше будинків стали схожі на руїни.

Через два тижні почалася евакуація. Приїхав автобус – більш ніж половина населення виїхала. Люди кидали все, що наживалося роками, господарство [живність] відпускали з прив'язі з сараїв, щоб не вмерло з голоду.

У селі стало порожньо, навіть не гавкали собаки. Коли проходив вулицею, тіло здригалося, коли ти бачив усю цю картину. З розбитих вікон вітром тріпало штори, роздерті осколками, розбиті дахи, рештки стін. Таке можна було побачити тільки у фільмах жахів, але це відбувалося в нашому рідному селі.

Скрізь бродили корови, кури, качки, відпущені господарями в пошуках їжі. Магазини не працювали, тому люди доїдали свої запаси, замість хліба пекли коржі, у кого було борошно, інші обходилися так.

Коли обстріли почали вщухати, село почало потроху оживати. Люди почали виходити на вулицю. Почали їздити машини.

Нам привезли гуманітарну допомогу від Ріната Ахметова – продуктові набори були дуже доречними, бо запаси їжі вже закінчувалися. Люди дуже вдячні за ту працю, яку Ви робите, щоб допомогти людям. У такий важкий час ваша допомога є неоціненною та врятувала життя не одній людині.