Ми з міста Мар’їнка. Коли почалася війна у 2014 році, переїхали до міста Курахове і всі дев’ять років жили там. Там і зустріли повномасштабну війну.

Ввечері все було добре, а вранці я включила телевізор, побачила новини, зайшла в інтернет - і побачила, що почалася війна. В мене є сестра і брат. Дружина брата була вагітна, у сестри двоє дітей, одній з них було тільки два рочки. Перш за все, ми переживали за безпеку дітей.

Зупинилася подача води, потім через деякий час дали технічну воду. У нас був запас продуктів. На початку було складно дістати лікарські засоби, тому що все скуповували, а в мене мами цукровий діабет. Спочатку ліки було складно дістати, але потім все налагодилось.

Найстрашніше, що я залишилася без свого житла, і міста мого вже більше немає - нікуди повернутися. Жахливо, що гинуть люди, маленькі діти залишаються без батьків, страшно попасти під обстріл.

Я виїжджала зі своїм чоловіком, тому на той час в місті вже не було так багато людей, але деякі ще лишалися. Там і до цих пір є люди, які живуть і не хочуть виїжджати.

Зараз ми у Павлограді, тому що це трішки ближче до дому. На той час мій чоловік ще працював. Він їздив на роботу, в нас була можливість частіше бачитися. Ми стали більш згуртовані, більше стали цінити можливість проводити час разом.

Хотілось би бачити своє майбутнє в переможеній Україні, квітучій, незалежній, і вірити, що все буде добре і скоріше настане мир.