«Дочка кричить: «Маму вбило!»

Я прописана в селі Павлопіль. Дочку мою звати Інночка, 11 років, ДЦП. Дитина сама себе обслуговувати не може, я її годую, напуваю. Жити зараз у нашому будинку немає можливості.

Почалося це [воєнні дії] у нас у серпні, коли на Новоазовськ пішли машини. Як змія, повзла ця колона. Голови вже не видно, а хвоста ще не видно. Ми шоковані стояли. Через два дні ця колона пішла назад. Автобуси побиті. Бідні хлопці там сидять. Страшно дивитися було. Після цього почалися обстріли. 

Але наш Павлопіль спочатку не зачіпало, літало над нами. Ми навіть звикли до обстрілу й не звертали уваги. А другого листопада нас обстріляли вперше конкретно.

Мама каже: «Галю, стріляють». – «Мамо, щодня стріляють, уже набридло». Але тут люстра почала труситися і посипалося скло.

Ми були втрьох вдома. Мама моя хворіла – лежала. Я поки підняла маму, поки зібрала дочку, щоб у льох спуститися… Ми стали в передпокої за гардеробом і скло все повз нас летіло. Перед будинком і за будинком подвійна вибухова хвиля. Це було страшно. 

Коли спустилися в льох, мене щось вдарило.

Інна кричить: «Маму вбило, маму вбило!». Я кажу: «Та я ж стою перед тобою, дивись, я стою». А вона каже: «Подивися». Я глянула – калюжа крові.

Ну, поранення виявилося легким переляком. Просто, мабуть, якусь посудину зачепило, тому що струмінь крові бив. Тільки в телевізорі бачила, що так може бути.

У поперековий відділ ззаду влучило в мене. Може, осколок. Ми якраз вибігали з хати. У нас кухня прибудована до хати і там коридорчик. І там, мабуть, ці осколки в стелю влучили. Як в Інну не влучило? Доньку я на руках несла, а мама ззаду йшла. Це було, звичайно, страшно.

Приїхала швидка. У Талаківку [повезли], нас на машину завантажили з дядьком Толею Брагіним. Він тоді теж постраждав. Я легенько, а він конкретно. Йому плече розірвало. Він вийшов у магазин, а позаду нього снаряд розірвався. Це вранці було в неділю, десь о восьмій – пів на дев'яту. Йому операції робили. А мене зашили просто, і все. Але однаково два місяці потім провозилася, не могла ні сісти, ні встати. Жах.

Я приїхала з лікарні [додому].

Кажу [лікарям]:

«У мене мати лежить вдома, дитина хвора. Як я буду тут лікуватися? Виписуйте». Вони заштопали мене трошки і направили до хірурга, щоб спостерігалася.

Але я поїхала додому. І тут знову почалося.

Ми почали телефонувати братові, він в Артемівську (Бахмуті) живе. Він знайшов нам з донькою машину й забрав до себе. Узяли речі першої потреби. Щоб було в що одягнутися. А що ти із собою візьмеш?  Документи, щоб було видно, що ти людина, і все. 

Другого листопада нас обстріляли, а сьомого мама померла. Ми в Артемівську (Бахмуті) були і її не врятували, бідну. Серцевий напад.

Поблукали чотири місяці Україною, а потім довелося повернутися в Павлопіль. І знову обстріли були. У туалет не можна було вийти спокійно. Дочка боялася залишатися в хаті. Навіть якщо виделка або ложка падали, підскакувала. Досі боїться. Це надовго запам'ятається дитині й нам теж. 

Ми більш ніж рік були «сірою зоною». Удень одна влада, вночі інша. Уночі теж були обстріли. Нап'ються або що вони роблять, Бог його знає, розважаються: на машині їдуть і автоматом стріляють по хатах… Це було страшно. Дивишся у вікно, а там ніч і червоні такі смуги від куль. Потім ми збирали гільзи, як гриби. Жах. Боялися на вулицю вийти. Ідеш і думаєш: з якого боку зараз вдарить?

Коли мама була ще жива, я в льоху почувалася захисницею, мені не страшно було. Але коли ми залізли туди з Інною удвох, це було дуже страшно.

Ми одягненими спали. У колготках, у штанах. Чоботи або капці поруч стояли. У льоху у нас були ложки, кухлики, ковдри.

Через обстріли посипався шифер весь, вилетіли вікна. Ми мішок цементу використовували, щоб заліпити дірки в стінах.

Спершу селище було закрите. Не виїдеш у магазин. Нічого не працювало.

Допомога Гуманітарного Штабу була нашим порятунком. Ми дуже вдячні. Це була єдина можливість вижити. Дякуємо Рінату Ахметову, що він нас не кинув і зараз за нас хвилюється.

Війна – це біда для всіх. Вона буде довго нам ще даватися взнаки.