Мене звати Ольга Іванівна. Наша сім'я залишилась без рідної домівки, без роботи. Діти залишились без школи, навчання та спілкування, наше село бомблять кожен день.

Ми з чоловіком були на роботі, дитина у школі. Як дізналися, що почалася війна, одразу ж поїхали забирати дитину, і відвезли в безпечне місце, для нас це був шок!Ніхто не вірив, що насправді в наш час може початися війна.

В школі, де навчалася дитина, коли дізналися, що почалася війна, то вчителі вивозили дітей на автобусі в безпечні місця, когось додому, когось забрали відразу батьки. Донечка наша дуже злякалась, пам'ятаю, як вона тремтіла та плакала.

Найстрашніший, мабуть, день настав, саме коли почалася війна! Ми не знали, що робити, куди бігти? Почали відразу йти до магазинів за продуктами, але черги були – сотні, тисячі людей! Біля банкоматів також були черги, на заправках, було дуже страшно.

Донечка дуже боялась вибухів, сиділа мовчки і дивилась в одну точку! Я всякими силами з нею розмовляла, утішала. Говорила, що скоро все скінчиться, що ми всі будемо живі та здорові, обіймала донечку міцно-міцно, і не залишала її одну, завжди були разом.

З перших днів війни не було газу, світла, води, в магазинах не було продуктів, в атб була одна солодка газована вода. Кожного ранку привозили хліб, збиралися великі черги, щоб купити хлібину хліба. Воду також підвозили, але черги були такі великі, що всім не вистачало, але люди ділилися своїми запасами, виживали, як могли.

Ми живемо в зоні бойових дій, залишились без домівки, яку нажаль розбила російська ракета. Зараз винаймаємо житло, грошей не вистачає. Сама травмуюча подія, коли ми залишились без житла, без школи, коли почали сильніше бомбити наше село, і нам прийшлось виїхати з нього.