Я мешкаю у Дружківці Донецької області. Мені 55 буде у грудні. Працював на заводі газової апаратури. Війна почалася – завод закрили. Зараз виживаємо, як можемо. На городі вирощуємо картоплю, продаємо на базарі. Інколи отримуємо гуманітарку. Буває, що й прилітає сюди, а буває тихо і нормально.

24 лютого я йшов о шостій ранку на роботу, і в цей момент летіли ракети в бік Краматорського аеродрому. Я їх бачив на власні очі. Ми працювали до одинадцятої ранку, а потім завод закрили і нас відпустили додому.

Ми у своєму домі живемо, у нас є колодязь. Я у 2016 році переніс інсульт, мені потрібне лікування. А в цьому році в лютому був передінсультний стан. Якось виживаємо: що заробили, те й витратили на ліки та їжу. Жінка також працювала на заводі, і його теж у той же день закрили.

Моя донька була в Харкові в перші дні війни. Коли почали місто бомбити, то вона три дні під обстрілами сиділа, а потім ледве до нас доїхала у Дружківку. Син у Миколаєві теж сидів під обстрілами, потім втік сюди. Він навчається в університеті. Закінчив спортивний інтернат. Війна йому зіпсувала футбольну кар’єру. Були вже контракти, щоб грати в клубах гарних у другій лізі – і все накрилося мідним тазом. 

Я думаю, коли війна закінчиться, то все буде гаразд. Ми відбудуємося і будемо жити та працювати в нормальній країні. Я сподіваюся на все найкраще.