Попри обстріли Марія Володимирівна продовжувала ходити на роботу. Було страшно, однак майже до середини квітня вона залишалася в рідному місті. Потім виїхала, а її донька й сестра залишилися

Я з Токмака. Прекрасно жилося до війни. Пенсію отримувала, працювала ще. 

Коли почалася війна, я йшла з роботи і почула вибухи. Доводилося ховатися в підвалі будинку, в якому я працювала, доглядала сім’ю.

Я й під обстрілами ходила. Бачила, як танки їхали.

Продукти були. Труднощі виникали тільки з хлібом. Потрібно було вистояти чергу, щоб його купити. Світла не було.

Жила в страху до квітня, а потім виїхала. Складно було лишати свій будинок. Мій син виїхав раніше, а я із зятем – 13 квітня. Ми поїхали до онучки. Дочка залишилася там - біля Токмака. Зв'язок із нею є, ми спілкуємося. Моя сім’я роз’їхалася по всій країні. Звісно, я хвилююся за всіх. За моєю хатою наглядає сусідка і сестра з онукою. 

Ми віримо й надіємося, що все це скоро закінчиться. Зараз я живу прекрасно, в нормальних умовах, але щодня думаю про свою сім’ю, і мені стає дуже тяжко.