Віра Василівна з сином на початку війни ховались у підвалі і два тижні харчувались одними тільки яблуками.

Я жила в центрі Маріуполя, і наді мною з ранку до ночі літало. Спати було неможливо, на вулицю вийти – теж, тому що скрізь вибухали снаряди. Ми б, може, і не виїхали, але підірвали будинок сусідки, і у нас вікна побило, дах. Я зараз не знаю, що з моїм житлом. Інформації жодної немає. 

1 березня вимкнули все, і ми ходили до криниці по воду. А криницю обстрілювали. Там було пекло. Продуктів не було. Ми два тижні, з 4 березня, сиділи на одних яблуках. Це все, що в нас було з їжі. Коли приїхали на підконтрольну Україні територію, думали, що хліба ніколи не наїмося.

Коли нам розбили дах, ми з сином вискочили, в чому були, й поїхали на завод Ілліча. Там не так сильно стріляли. Біля міської ради стояли машини. Ми розвернулись і спитали, куди вони збираються. Одна жінка, дай Боже їй здоров’я, сказала, що в Запоріжжя. Син спитав, чи поїдемо ми в Запоріжжя. Я відповіла: «Юро, а в нас тут нічого немає». І ми поїхали. Нас не обстрілювали. Зупиняли на блокпостах. Добиралися довго. 

Ми приїхали сюди о пів на другу ночі до «Епіцентру». Бензин закінчився перед Запоріжжям. Колони їхали, але ніхто нам пального не дав. Їхали військові запорізькі - вони нас узяли на буксир і дотягнули до «Епіцентру». 

Я давала гроші військовому, але він не взяв. Він підійшов до поліцейського і сказав, щоб у нашу машину залили п’ять літрів бензину і пояснили, як їхати в гуртожиток. 

Ми приїхали сюди, і нас тут добре прийняли. Гарне ставлення. У 70 років кочувати по гуртожитках – це не найкращий вихід, але іншого нічого немає. Винаймати квартиру пенсія не дозволяє. 3900 – це не гроші для Запоріжжя.

Коли ми приїхали, нам стільки давали допомоги! І від Фонду Ріната Ахметова, і від Червоного Хреста, і від ООН. А зараз дає тільки фонд «Я – Маріуполь», а інші вже - ні. Раз на місяць отримуємо продукти. Про нас дбає терапевт Люда. Дуже добра. У Маріуполі таких не було, як тут. Вона завжди підкаже, де купити ліки.

Як тільки тут починають стріляти, в мене стається істерика. Потім добу оговтуюся. Я не знаю, куди подітися, що мені робити, куди бігти. Бомбосховища поблизу немає. Гуртожиток не розрахований був на воєнні дії. Та й саме Запоріжжя на них не розраховане. У нас у Маріуполі теж не було бомбосховищ. 

Я ходила до психологів. Тут були в гуртожитку, коли ми приїхали. Вони з нами працювали. Дівчатка молодці, дякую їм.