Віра Баброцяк | Львів

"Дуже молюсь: і рано, і ввечері"

Двоє синів і 26-річний онук Віри Баброцяк нині на фронті. А у 2014 році захищав країну її інший син. Мама і бабуся чекає на найрідніших людей і порятунком для неї є віра і щоденна турбота про інших людей.

Віра Баброцяк керує геріатричним пансіонатом у селищі Підбуж Львівської області. Тут майже половина мешканців – переселенці, які потребують постійної опіки. Матеріал Радіо Свобода.

«Добрий день! Як у вас справи? Як почуваєтесь? Що потребуєте?» – це звичні щоденні запитання Віри Баброцяк до мешканців геріатричного пансіонату у селищі Підбуж Львівської області. А коли поспішає, доводиться заходити у приміщення бічними дверима, бо люди не відпускають без обіймів і спілкування.

Віра Баброцяк, керівниця геріатричного пансіонату у Підбужі

У цьому геріатричному пансіонаті у двох будинках проживає близько 170 осіб, переважно старшого віку, з них 47 – переселенці. Всі мешканці потребують постійної опіки як медиків, так і соціальних працівників, психологів.

Віктора рік тому з Херсонської області у Підбуж привіз брат, який пішов захищати країну у лавах ЗСУ. Над ліжком Віктора висить український прапор з підписами побратимів брата.

«Я не можу сам собі давати раду. Хворію з дитинства. Тому у пансіонаті мені нормально. Моя хвороба останні роки прогресувала», – говорить Віктор.

Брат відвідував його під час відпустки. І селом возив на інвалідному візку.

Віктор чекає на брата

Поруч із Віктором у кімнаті – переселенець з Бахмута Руслан Чуйко. Чоловік отримав важкі поранення внаслідок ракетного обстрілу Росії. Як наслідок, не ходить і не може сам собі дати раду. Йому допомагає мама, яка живе в сусідній кімнаті.

«У нас снаряд розірвався під балконом. Мені окуляри розбило, я перестала чути, полетіли осколки. А сину зачепило праве коліно, суглоб. Нас забрала швидка. Ми були у Краматорську три дні, а потім привезли у Львівську область. Надали допомогу у Львові. У пансіонаті ми з 29 жовтня 2022 року. Син так і не став на ноги. Я його годую», – каже Ніна Чуйко.

Ніна Чуйко з сином проживає у пансіонаті

У пансіонаті живуть літні батьки українського військовослужбовця. Так йому спокійніше за рідних, які мають постійний догляд. Художниця з Київщини, чия донька у Франції опікується українськими дітьми. Віра Баброцяк знає історію кожного мешканця, особливо розуміє тих, хто постраждав від війни. Розуміє їхній біль через власний – нині двоє її синів і 26-річний онук захищають Україну і зараз перебувають на передовій. Думками і серцем вона з ними постійно, але емоцій своїх нікому старається не показувати.

«Плакала, переживала, коли йшли на війну, але ніколи нікому не показувала свої сльози і переживання. Плачу на самоті нині, але ніхто це не має бачити. У мене п'ятеро синів. У 2014 році пішов захищати країну син Віктор, який був у Мар’їнці. А у 2022 році пішли воювати Василь і Ростислав. Я спершу була дуже проти їхнього рішення, дивлячись на ситуацію у селі чи районі: у кого двоє-троє дітей - всі вдома. Але ані я, ані мої сини ніколи не шукали легких шляхів у житті. Василь прийшов і каже: «Я мушу йти». Як же йти, якщо в нього троє дітей залишаються, маленьких! Онучці було три роки. Він мені: «Мамо, нас є п'ятеро в тебе: той не піде, бо хворий, інший - бо школу не залишить, Вітя вже був, залишаємось лише ми з Ростиком». Мій онук Михайлик, якому 26 років, син Віктора, працював прикордонником і вже 11-й місяць воює у Бахмутському районі. Дуже переживаю за дитину, дуже. Вступив в університет, закінчив юридичний, захотів стати прикордонником, служив на кордоні у Жовкві і звідти пішов. Василь і Ростик служили у війську, а він - така дитина.

Я знаю, що таке для мами, коли син на війні, знаю, коли повернеться, як потрібно підтримати, бо буде у важкому стані. Ми це вже пережили один раз, коли Віктор повернувся додому і рік минув, перш аніж він прийшов до себе. Там, у Мар’їнці, багато його хлопців загинули. Він був старшина роти. Не міг пережити ці втрати, ми старались його підтримати», – розповідає Віра Баброцяк.

Як мама і бабуся витримує важкий час чекання на повідомлення з фронту, щоб почути голоси синів і внука?

«Напевно, такий мій фатум у житті. Дуже молюсь і рано, і ввечері. Кожен місяць ходжу до сповіді, їжджу по святих місцях. І ще – не бажаю іншій людині зла. А рятує те, що цілими днями я на роботі, а тут треба не тільки дбати про матеріальне забезпечення пансіонату, але й вкласти душу, психологічно підтримати людей. Якщо діти не приїжджають до мешканців, то вони переживають. То листи їм не пишуть - і треба з ними говорити, розраджувати. Отак цілий день у роботі легше пережити всі свої хвилювання», – говорить Віра Баброцяк.

Найбільше її проймає гордість за синів і онука, коли про них добре відгукуються люди. А відчуття гіркоти наповнює неадекватна поведінка людей у час війни. Гучні розваги і святкування – те, що не сприймають рідні воїнів, говорить Віра Баброцяк. Бо у цей час, поруч у сусідньому домі чекають на вістку від сина чи батька з фронту або ж переживають втрату. Велика жертовність українських чоловіків і жінок, які вони виявляють у час російсько-української війни додає жінці ще більше віри у перемогу.

«Вклала у синів своє велике серце. Мені було 39 років, коли залишились з ними одна. Тоді найстарший був у четвертому класі, а найменший мав чотири роки. Бувало, що й спати не лягала. Працювала директором школи. Вже як діти полягали спати, я писала протокол педради цілу ніч. Рано йшла, і ніхто нічого не чув від мене: що втомлена чи не спала. Я пишаюсь, що зуміла виховати у синів співчуття до інших людей, любов. Бачу по своїх вихованцях, що хтось, хто не дуже вчився й інколи бешкетував, сьогодні такий патріот! Наскільки це приємно! Вони ідуть і захищають нас, знають, на що йдуть», – говорить Віра Баброцяк.

Віра Баброцяк вважає себе сильною мамою і жінкою. Так змусило і навчило її життя. Якщо хтось скаржиться на якісь проблеми, то просить подумати про матерів, дружин, дітей, чиї сини, чоловіки, батьки нині на важкій війні і захищають країну від противника; подумати про воїнів, яким дуже і дуже нелегко, які свідомі своєї місії. Нині місія Віри Баброцяк – створити для літніх людей і хворих ще кращі умови, опіку, щоб вони мали гідну старість.