Базир Валерія, 15 років, 10 клас, Броварський ліцей №10

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Литовченко Світлана Петрівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Мені страшно. Серце колотиться від почутого звуку. Від того, що ще вчора здавалося нереальним. "Це просто неможливо. Дикість", - казала я, навіть не уявляючи наскільки помиляюся. Якщо бути чесною, то насправді я несвідомо відчувала наближення чогось жахливого, хоча і не розуміла цього. Останні дні перед повномасштабним вторгненням, я відчувала постійну тривогу, серце було не на місці. Я сиділа на ліжку і промовляла: "Хоч би не було війни, хоч би її не було". На превеликий жаль, мої побоювання виправдалися. Це сталося. І сталося тоді, коли всі ми спали. Всі ми були в спокої та безпеці. Були, до того самого моменту. До моменту, що поділив моє життя на "до" та "після". І те саме "до" зникло так само неочікувано, як і пролунав перший вибух.

Чесно кажучи, я усвідомила, що почалася війна не після першого вибуху, не після другого і навіть не після третього. Це здавалося сном. Я просто спала і ніяк не могла прокинутися. Так хотілося заплющити очі, встати з ліжка, як завжди, о сьомій годині ранку і піти до школи, боячись майбутньої контрольної. Але, на жаль, не всі наші бажання здійснюються. Я не спала, а на вулиці пролунав черговий вибух. Того ранку у моїй сім'ї не було паніки, ми прокинулися і почали одразу читати новини та зв'язуватися з рідними та друзями.

Я з тремтячим серцем встала з ліжка та підійшла до спокійно сплячого братика. Це янголятко бачило яскраві сни, коли за вікном пролунав ще один вибух. Він навіть не уявляв, що відбувається в ту секунду, поки він мирно спить. Саме тоді почуття миру було жорстоко відібрано у нас безжальними вбивцями, що прийшли на нашу землю. Я відчула, що мої очі наливаються сльозами. У ту ж мить швидко прибрала їх, не дозволяючи собі розкисати. Так на мене не схоже, але всі ми змінилися чи не так?

Ми з моєю сім'єю деякий час перебували за містом, але тато наполягав на тому, щоб виїжджати звідти. До того моменту здавалося, що все закінчиться через декілька тижнів, але цього не відбулося. Він планував вивезти маму, мене та братика кудись на захід. Байдуже куди, головне - подалі. Єдине, що мене тримало, була моя кішка. Не просто кішка, частинка моєї душі, яку я не могла залишити. Лежачи на ліжку, я тихо плакала, обіймаючи мою найріднішу. Але тато все-таки зміг мене вмовити. Він мав вивезти нас, а потім повернутися назад, адже цього вимагала його робота. Такий був план. Як думаєте, він здійснився? Думаю, очікувана для всіх відповідь: ні. Вже тоді я зрозуміла, планувати щось в умовах війни не має ніякого сенсу. Ти ніколи не знаєш, куди потрапить та чи інша ракета. Чи буде куди тобі повернутися, чи на тому місця залишаться лише руїни. Ти ніколи цього не передбачиш. Отже, ми їдемо. Довга дорога, численні блокпости, в яких застряєш на дві, три години. Я сиджу і дивлюся у вікно, але думки мої десь далеко. Біля моєї улюблениці, яка не розуміє, де я поділася. Вона залишилася під наглядом, але я все одно переживала. Я плакала і сльози все ніяк не закінчувалися. Такого спустошення і страху, я, мабуть, ще не відчувала ніколи. Саме в той момент, їдучи у невідомість, я зрозуміла те, у що так не хотілося вірити. Я не сплю, це вже не було схоже на сон. Це реальність. У моїй країні війна...

Цей день, двадцять четверте лютого, зруйнував всі плани та мрії моєї сім'ї. Ми були розгублені. На ніч залишилися у знайомих наших знайомих, наступної ночі так само. Безмежно вдячна тим людям, що дали нам прихисток в той момент.

Але коли я лежала у їхньому ліжку, їла за їхнім столом, мені було неймовірно страшно та тривожно. Так сильно хотілося додому, що не передати словами. Хоча, думаю, всім нам знайоме це почуття. Ми знаходилися далеко від дому і мали зовсім не надійний план того, що робити далі. Через декілька днів, до місця, з якого ми виїхали, зайшли ці смертносні нелюди. Нам просто пощастило, що нас вже не було там. Але були наші рідні. Деякі змогли евакуюватися, але мій дядько не встиг... Він, ризикуючи власним життям, забрав мою кішку, врятувавши її від найстрашнішого, адже знав, як багато вона для мене означає. Пізніше, саме він її і вивіз звідти. Коли вони знаходилися там, під обстрілами, я була далеко від того місця та потроху сходила з розуму.

Мені здавалося, що я скоро почну втрачати свідомість. Не було дня, щоб я не була червоною від сліз. Я так сильно за них переживала. І нічого не могла з цим зробити. Єдине, що мені допомагало - це молитви. Я молилася кожного дня. Сорок разів читала молитву перед сном, прочитала б і сто, і тисячу, хоч би допомогло. Я вірила, і ця віра була моїм якорем. Я трималася за неї, як за єдиний спосіб порятунку, адже він і був єдиним. Моє серце розривалося, кожного разу, коли я думала про них. Якби ж я знала. Я просто не могла знати, що наші плани лопнуть як мильна кульна. Я б ніколи не залишила її там, знаючи, що вона буде у такій небезпеці одна. Але такою була реальність.

Найщасливіший день у житті. Я прокинулася і мама повідомила, що вони змогли виїхати. Такою щасливою я не була ще ніколи. Страх та біль за близьких потроху відійшов, тому я нарешті за останні три тижні, змогла по-справжньому відпочити і відчути такий бажаний спокій. Через декілька днів після цього, тато повернувся до рідного міста. Завдяки Збройним Силам України йому було, куди повертатися.

Робота вимагала його присутності, тому він більше не міг залишатися з нами. Хоч він і був далеко, але я була спокійна, адже від був вдома. Вони були, тато і наш маленький клубочок щастя. Поки ми були далеко один він одного, ми зрозуміли на скільки цінним є почути голос рідної людини. Ці обставини навчили нас цінувати кожну хвилину життя, що ми і робили.

Кожен день починався з новин. Великим розчаруванням та несподіванкою для мене стала жорстокість наших ворогів. Читаючи новини та переглядаючи страшні фотознімки, я не могла зрозуміти, де поділася їхня людяність. Ці люди однозначно її втратили. Такі події викликали не тільки жах та біль, а ще й страшенну злість. На цю ненависть вони повністю заслуговують. Її пробудила неабияка жорстокість цих звірів. Та я вірю, що всі вони рано чи пізно розплатяться за свої криваві вчинки.

Мир особисто для мене настане тоді, коли ворога не буде на українській землі. Мир - це коли ніхто не намагається винищити твою націю, коли ніхто не морить голодом військовополонених, коли жінок та дітей не ґвалтують безсовісні тварюки, коли люди не ночують у бомбосховищах, а солдат не розриває від снарядів. Коли весь перелічений жах закінчиться, я зрозумію, що настав мир.

Мені досі страшно, але вже не так як раніше. Я боюся за Україну. Я так хочу, щоб вона витримала ці чергові випробування, що знову лягли на її плечі. Дорога, ти впораєшся. Ти у надійних руках! Ми, як і завжди, душу і тіло положимо за нашу свободу. Але ця свобода обов'язково у нас буде!