Шереметьєва Діана Ігорівна, 14 років, 9 клас, Іванківський ліцей №2 Іванківської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Ляшевич Юлія Володимирівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Після того, що я пережила, постійно ставлю собі запитання: «Що таке війна? Чому саме ми мали пізнати цей нестерпний біль та жах?» Здавалося б, звичайне слово, але скільки горя та страждання воно принесло людству, назавжди розділивши життя українців на дві життєві дороги.

З 24 лютого у всіх українців змінилось все докорінно. У кожного з нас своя історія. Мене війна застала вдома, зрання. Коли мама розбудила і повідомила мене, що війна почалась, мої перші думки були: «В сенсі? Війна? Як таке можливо? Що робити?». Адже вперше в своєму житті застала війну, мене переповнювали страх і здивування. Я подумала, що, можливо, це поганий сон, зараз прокинусь і буде все добре. На жаль, ні… Я не могла навіть говорити, стояла шокована, не знала, що мені робити, не знала, чого очікувати далі.

Потім ми зібрали необхідні речі на деякий час і пішли до моєї бабусі, так як у нас не було ні погребу, ні підвалу. Коли проходили вулицями, не було жодної душі, було чути тільки постріли та вибухи десь далеко. І ось вже минуло два важкі для нас дні – і ми вже були окуповані. Нам довелося облаштовувати погреб ковдрами, килимами та подушками. Їжі поки вистачало на деякий час. Я бачила, як над нами літали ракети. Ворожі літаки пересувалися дуже низько. Таке відчуття, що от-от — і він зачепить дах. Ми в перший тиждень війни майже не виходили з укриття, тому що було дуже страшно. Коли перебували в погребі, мої надії були на Господа: я молила його, щоб він нас врятував і щоб все скінчилось. При тому я ще досі не могла говорити і перебувала в стані страху. Навіть в очах дорослих страх був великий. Чесно кажучи, коли сиділа у підвалі та чула гучні вибухи та постріли поблизу нас, вже думала про те, що ніколи не вийдемо звідти — і тоді мій страх став збільшуватись в рази.

Минали дні…І все-таки ніяк не можливо було почути тиші. Більше місяця наш район був в окупації. Ось настав квітень, але в душі все ще панувала холодна зима. Не про таку весну я мріяла, не про холодні підвали з страхом в думках, що нас очікує, а про квітучі сади та радість в наших серцях. Нас звільнили першого квітня. Вам не передати ті відчуття, які були в мене в той момент. Після страшного гулу реактивних літаків, до якого неможливо було звикнути, настала невимовна тиша.

Люди почали виходити на вулицю та спілкуватися про пережите. Кожен намагався передати рідним, що з ними все добре та всі живі, хоч і мали пошкодженні оселі. Здавалося б, що життя продовжується. Але раділа я недовго, тому що отримала жахливу звістку про загибель свого однокласника та друга. Саме під час окупації його вбило уламками снаряду під час обстрілу сусіднього села. В це тяжко було повірити, але, з часом, отримали підтвердження від лікарки, яка проживала в нашому селі. Це велика втрата і немовний біль для мене особисто. Ми стали раптово дорослішими. Вірю, що зло буде покарано, адже не бачу причин, які можуть виправдати мільйони загублених життів.

Ми все обов’язково відбудуємо! Наша нація незламна, сильна, працьовита, дружня, співуча… І ніхто її не здолає, не зламає. Бо в нас є сила, а сила – в єдності. Нам є чим пишатися, нам є заради чого жити. Вірю в це та сподіваюся на найшвидшу перемогу. Слава Україні! Слава Героям, які гідно боронять нашу землю! Шана всім Героям, які поклали своє життя за Батьківщину. Ви навіки в наших серцях!