Любименко Вероніка, 8 клас, Попаснянський ліцей №20

Вчитель, що надихнув на написання — Романова Вікторія Вікторівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

2022 рік. Початок лютого.

- Ура! Ми купили нову квартиру! Будемо жити в центрі!

- Так! Це буде твоя кімната, а це наша!

Ми раділи новій квартирі, новому життю, новому комфорту.

Щоранку я із задоволенням йшла до школи, а після уроків ми з друзями одразу бігли на гірку. Додому приходили - щоки червоні! Було добре, тоді було тепло навіть у найхолодніші зими...

22.02.2022.

Телефонний дзвінок.

-Мам, сьогодні було дуже гучно, тобі було чутно?

- Ні. Відійди від вікон!

Того ж вечора наша родина вирішила, що мені буде краще побути до вихідних у бабусі в Бахмуті. За пів години я вже прямувала зі шкільним рюкзаком, ноутбуком, двома футболками до Бахмуту. Тоді я не замислювалася, що мене очікує.

24.02.2022

03.00. Вибух. Не надала значення. Навіть не замислювалася, що через цей вибух моє життя докорінно зміниться.

08.00. Телефонує мама:

- Вероніко, почалась війна… не хвилюйся, все буде добре.

Я заклякла. Слова десь поділися. Багато питань, на які я так і не дізналась відповіді.

Бабуся увімкнула телевізор, все, що я чула - повітряна тривога та уривки фраз: «Запасіться їжею та водою...»

Як це можливо у 21 столітті? Попрямувала до магазину. Побачила пусті полиці: ні хліба, ні води…

04.03.2022

Я в телефоні. Гортаю фото Попасної. Плачу і не вірю, що це моє місто.

Ввечері приїхав тато! Він був сам без мами, вона поліцейська, виконувала службові обов’язки! Тато привіз нашу собаку Лаккі, я щаслива. Розповідає, як там в місті, про літаки, ракети та інше…

09.03.2022

Їдемо у Дніпропетровську область. Дорога пролягає знайомими трасами. Колись цим шляхом ми їздили до Урзуфа на море. Незабутні часи: мені вісім, Азовське море, солодка кукурудза, медова пахлава…

Їдемо понад чотири години, ніде не має бензину, знаки з назвами міст замотані в чорні пакети - дуже лячно…

Великі затори – всі намагаються кудись виїхати.

Нарешті зустрілися з мамою, я знову щаслива! Війни нібито немає: гарне село, ліс, чудовий санаторій. Все було добре, окрім новин.

16.03.2022

До нас приїхала бабуся: знесилена та хвора. Вона говорила про все, що пережила, про шматочок сала на день – страшно.

У санаторії я знайшла друзів, почала відволікатися від новин, це мені допомагало.

Осінь 2022

Маму перевели до Кременчука. Мені дуже самотньо. Я захопилася грою на скрипці, навчалась і весь час сиділа вдома.

Весна 2023

Я познайомилась з однолітками. Ми потоваришували.

Літо 2023

Життя налагоджується: з новими друзями весело і цікаво. Чомусь розсварилися. Матуся подружки кинула: «Приїхала і всіх посварила, ти у всьому винна». Я ридала весь вечір, ця фраза, як вибух. У чому я винна? Спілкуватися знову нема з ким. Дуже важко.

Осінь 2023

Я знову сиджу вдома, бо «дякувати» тій мамі, я просто боялась виходити на вулицю. Через це я знову поринула у війну. Кожна тривога – випробування, бо якщо не до нас, то кудись… Гарна новина: у відпустку з передової приїхав мамин брат, він дуже змінився – важко.

Несподівана зустріч з тією мамою:

- Вероніко, вибач, будь ласка, я погарячкувала.

- Все добре, - сказала я.

Насправді ні, все було не добре, цей випадок я запам'ятаю на все життя!

Зима 2023

Гарна сніжна зима. Разом з бабусею ми досліджували Кременчук: гуляли парками, лісами. І весь час поринали у спогади про прогулянки у Попасній. Це найкращі спогади з того життя.

Весна 2024

Ми переїжджаємо до Дніпра.

Осінь 2024

18 жовтня мій день народження, вже втретє не вдома.

Всі ці 1000 днів були і дуже болісними, хвилюючими, депресивними.

Довелося побувати в багатьох містах, але ніяке не замінить мого рідного Донбасу, 

мого сходу сонця, моєї школи з вчителями і найкращими друзями.

Я хочу подякувати Богу, ЗСУ та своїм батькам, за те, що я жива!