Котяй Анастасія, 9 клас, Великоозерянська гімназія Дубровицької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Котяй Надія Степанівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Страшний ранок з пам’яті не стерти!

Україну сколихнула новина…

І ніби поруч чути голос смерті:

-Прокиньтесь! Почалась війна!

Того жахливого лютого я прокинулась від гулу. Що це було, зрозуміти не могла, але дивлячись на злякані мамині очі, зрозуміла: відбувається щось страшне.
-Мамо я боюся! Мамо, танки їдуть? Що за лихо, мамо!?
Мамин голос лунає приглушено:
-Тихше, моя люба, все мине, повір. Це наші захисники, Вони стоятимуть на кордоні, щоб ворога зупинити.

До ранку не зімкнули зіниць. З сестричкою ніжно притулилися до мами, слухали її переконання: “Нелюд цей проклятий не здолає нас!”

Щодня моє серце рветься від болю. Я боюся читати новини, бо цей біль зростає з кожним прочитаним рядком. За що? Чому? Як так? Питання…питання…питання…
Їх безліч. А відповіді? Де їх  знайти? Хто відповість мені, дитині, за що страждає мій народ? Читаю про мужність і героїзм, честь і гідність,впертість захисників. Їх вольовий характер, незламність, вміння в будь-якій ситуації знайти вихід. Читаю про втрати… Сльози…

Раніше про лихоліття війни я знала лише з книг та розповідей прадідуся. А тепер це все увірвалося в наше життя. Того злощасного лютого я й подумати не могла, що вихор війни затягнеться в моїй країні на такий довгий час.

…А вже у квітні у нашому селі з’явився він – дядь Толя. Так я його називала. Для всіх “своїх” він мав позивний Кухар. А насправді, звісно, мав і прізвище та ім’я: Пінчук Анатолій. В ньому я бачила справжнє втілення сучасного героя. Козацький чуб, вуса, широкі плечі, впевнена хода, ясний, відкритий, проникливий погляд. Це свідчило про те, що мужності йому не позичати.

Рвучко крокував він вулицею на пост. Це коли був вільний від основної роботи, бо головним його завданням було “чергування на кухні”, він же ж кухар.

Мав трьох діток. Завжди казав: “Якщо я так люблю Україну та вболіваю за неї, то як  я міг залишитися вдома?”

Травень…Схід… “Поліські вовки” на Донецькому напрямку недорахувалися багатьох. Серед них і його – Анатолія Пінчука. Він мріяв бути щасливим, любив своїх дітей, любив Україну, але за рахунок його життя і сотен таких, як він, хтось реалізовує свої політичні та завойовницькі амбіції.

Смієшся, лютий враже!? Смійся, та не дуже! Я переконана, що ми переможемо цю кляту війну.

Наша єдність та непохитний дух вільного українського народу допоможуть нам подолати будь-які труднощі. Насильство та агресія ніколи не здобувають істинної перемоги. Ми повіримо в себе, підтримаємо одне одного та разом відновимо мир і свободу на наших землях.

Ми переможемо, адже наша воля непереможна, а наш дух незламний!!!

Наша слава не згасне, вона перейде у нашу спадщину і залишить свої відбитки у серцях тих, хто прийде після нас!

І притихли доні, притулились ніжно,
Вірять вони мамі, що мине війна.
Буде Україна квітнути й радіти,
Що оце страшнеє лихо пережила.