Коли у 2014 році почали бомбити, я почала бігти. У Мар’їнці живу на третьому поверсі, на Заводській. Звідти почала бігти. Боже мій! Усі ноги позбивала, а наді мною свистіло. Я взагалі вся перелякана була. Люди всі ховаються, показують на мене: «Куди ти біжиш?» А мені треба бігти. А куди бігти? Я там одна, боюся.... Це страшно було.

Наш під’їзд якось встояв, а наступний під’їзд увесь знесло. У мене дуже постраждали вікна та двері на балконі. Мені сімдесят дев’ять років. Я одна.

Гримить грім, а мене вже тіпає

Зараз у Кураховому нам дали гуртожиток. Умови, звичайно, ніякі, але вдома я не можу. І хочеться туди. Прийду – немає води, немає газу. Я сама воду не підніму на третій поверх. Якщо тільки воду й газ дадуть, я обов’язково повернуся.

Я залишила все й одразу виїхала сюди, у Курахове, воно недалеко, лише 18 кілометрів від дому.

Одразу нас ніхто не вивозив. Я пересиділа на околиці Мар’їнки, а потім уже перестали бомбити. Я тоді пішки дісталася до Георгіївки.

Зараз ударить грім, а мене вже тіпає. Чути звідти, але такі глухі звуки, а там же взагалі нестерпно.