Надія Шейченко покладається на долю, тому й під обстрілами не припиняла їздити на дачу, щоб нагодувати своїх котів.

Якось уночі з «Градів» стріляли біля нашого будинку. Гуркіт був такий, що навіть мертві, мабуть, підскочили і побігли до укриття. Звісно, у своїх квартирах []. Пам'ятаю, як уламки літали.

Під обстріл я потрапляла дуже часто. Кулі, не кулі, а уламки пролітали буквально і над головою, і повз мене, і далі.

Якщо Бог мене врятував, і я залишилася жива, значить, мені не час було вмирати. Щодня, під час обстрілів, я велосипедом їздила на дачу, годувала своїх кішок.

Усі мене вважали ненормальною, а я не могла залишити тварин голодними.

У перші роки війни нам жилося буквально строго. Ми сім місяців не отримували пенсію, жили на свої заощадження. А зараз пенсію підвищили, жити можна. Не шикую, живу, як звичайна пенсіонерка.

Я, звичайно, мрію, щоб Україна була в нас, бо я народилася в Україні і люблю її.