Мені 50 років, ми з Малої Токмачки Оріхівського району. Проживала з чоловіком та сином, старший син працює в Запоріжжі. Прийшлось виїжджати, бо в Малій Токмачці сталися дуже страшні події. Люди залишися без хліба, без гуманітарок, голова сільської ради зник і людям ніякої допомоги не дає.

У нас були погроми, ми ховалися, бігали з підвалу до підвалу з бабусею 86 років. Довелось нам їхати до дітей у Запоріжжя. Діти самі на квартирі живуть. 

Якби не війна, хіба б ми сюди приїхали? Ми б працювали на своїх городах, годували свою курочку, а прийшлося залишити корівку і все покинути. Це все дуже боляче.

Ми пекли коржі, хоча в нас вже з березня місяця, не було ні світла, ні газу. За гуманітарну допомогу ми не переживали, бо ми працьовиті люди. Звичайно, ми не думали залишати Токмачку. Куди їхати? У нас корова, господарство. Ми бігали з підвалу до підвалу, ділилися з сусідами останнім коржем, але не вирушали. Коли вже хата двигтіла, ще й бабуся наша глуха, та це почула і сказала, що вже не витримує, то прийшлось виїжджати.

Ми наймали машину, просили людей нас вивезти, платити гроші. Хто ж за спасибі вивезе? Ніхто.

Ми б такі, якби оце війна відразу скінчилася. Ми чекаємо на перемогу і надіємось, що буде перемога, хоча в нас дуже село розбите. Хотілося б, щоб ми всі зібралися на нашій рідні землі, на нашій рідній вулиці, зі своїми рідними, сусідами.