Гришко Каміла, 11 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей №154 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тельна Світлана Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ще з дитинства моїм найбільшим страхом була війна. Бачивши багато історичних фільмів, слухаючи страшні історії людей, які пройшли через цей жахливий шлях, я сподівалася, що у наш час це неможливо. І коли навесні 2021 року почалися перші чутки про війну, я намагалася не приймати все близько до серця, зберігала спокій, продовжувала життя, і мала надію, що цього ніколи з нами не станеться.

24 лютого 2022 року о п'ятій годині ранку весь Харків прокинувся від потужних вибухів. У всіх була паніка, ми не розуміли, що робити, тому на перший час вирішили залишитися вдома та слідкувати за новинами.

Тиждень наша сім'я знаходилась в Харкові: кожний день спускалися в підвал, дотримувалися правила «двох стін» , але ніч 4 березня стала вирішальною, і ми прийняли рішення виїжджати з міста.

Нескінченні пробки на дорогах, нестача бензину, усе це лякало та напружувало. Ми не розуміли куди саме ми їдемо, головне було – подалі від цього жаху. Остаточною нашою точкою стало місто Олександрія, Кіровоградської області. Тут було набагато спокійніше, але страх залишався у серці. Село, у якому проживали мої бабуся та дідусь, окупували, вони залишилися там, і зв'язку з ними ми майже не мали. На кінці квітня відновилося дистанційне навчання, завдяки якому я змогла закінчити 8 клас.

У кінці вересня ми з мамою вирішили виїжджати до Польщі, бо почали через Кіровоградщину транзитом летіти ракети.

У Польщі було все нове для нас, мови ми не знали, культура та менталітет зовсім інший, тому було важко. Я продовжувала відвідувати українську школу онлайн і навчалася дистанційно. Увесь цей час я неймовірно сумувала за своїм рідним містом Харковом. Усе мені нагадувало про нього: бувало йду по місту в Польщі, бачу вуличка схожа на Сумську; а ось цей парк такий же атмосферний, як наш Центральний; і серце кров'ю обливалося. Тому, навесні 2023 року ми повертаємося до Харкова.

Село бабусі і дідуся деокупували, але воно виглядає розбитим та одиноким, бо людей стає там все менше і менше…

А наше місто-герой все таке ж гарне та витончене, але поранене. Зараз я й досі проживаю у своєму рідному місті, майже кожного дня нас обстрілюють, але вже я не хочу покидати свій незламний Харків, бо єдине заради чого місто продовжує жити – це його мешканці. Ми любимо наше місто, підтримуємо та надаємо йому змогу жити. Ми працюємо заради Харкова, а він живе заради нас!

Отже, нам треба вивчати та знати свою історію, аби така страшна подія більше ніколи не траплялася у житті людства.

Я хочу, щоб всі діти на світі більше ніколи не пізнали у своєму житті, що таке війна, тому хочеться, аби весь світ нас почув, і припинив це жахіття. Ми в свою чергу будемо відбудовувати нашу державу та приводити її до ладу. А зараз у мене є лише єдина мрія – жити у мирній країні мирних людей.