Балабан Софія, 9 клас, Пирятинський ліцей №4 Пирятинської міської ради Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Постна Валентина Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Чому так влаштоване життя? Лівобережний район – моя рідна сторона, яку дуже люблю і пам’ятатиму все своє життя. Ніколи не думала, що обірвуться, як ті тоненькі ниточки:  мрії,  звичне життя, життя моїх однокласників загальноосвітньої  школи № 5.  Пам’ятаю поспіх, мамині сльози, бабусин крик. І образ тата.

Його слова, що я нікуди не поїду, залишусь у місті. Відійшов у засвіти, більше не бачила, не знаю, де похований - тільки інколи приходить до мене уві сні.

Я дивлюсь, як небо вкрили хмари, захопили всесвіт хмар отари. Життя... Як багато говорить - слово. Адже, його не купиш ні за які гроші. З кожним роком ми дорослішаємо, здобуваємо знання, кожному з нас потрібно знайти себе. На жаль, події, які відбуваються, бентежать мою душу. Страждання матерів, сотні загиблих солдат, безвісти зниклих, сотні сиріт та сімей без батьків, страшні спогади людей. Та й нам, молодому поколінню, не до сміху.

Це дуже важкі часи, це дійсно страшне для нас лихо! Але мені б хотілося особливу увагу в майбутньому приділити дітям, яким довелося відчути:  страх, біль, розпач.

Читаючи поезію Лесі Українки ’’Як дитиною бувало…’’, то дивувалася звідки черпала сили ця мужня духом, сильна дівчина. Адже через тяжку хворобу, від якої страждала все життя, не могла навчатися в школі й здобувала освіту самостійно. Та стала однією з найосвіченіших людей свого часу. Сама поетеса згадує, що в дитинстві була дуже терплячою. І якщо їй доводилося падати й було при цьому дуже боляче, вона завжди терпіла. І навіть  тоді, коли допитувалися дорослі, чи боляче, то вона не зізнавалася. Бо я зазвичай полюбляю скаржитися  на свій найменший біль дорослим, чекаючи, що мене приголублять, поцілують. ’’Щоб не плакать,- зізнається вона,- я сміялась’’.

Я багато читала творів, але ті почуття, які вразили душу, описані автором у повісті Івана Франка ’’ Захар Беркут’’. Зрозуміла, що найбільше багатство - це люди, працьовиті, горді, співучі! Які захищають рідну землю.

Народна мудрість говорить, що діти зазвичай схожі на своїх батьків. На такі думки наводять сторінки історичного твору. Максим Беркут – істинний син свого батька, Захара Беркута. Історія його життя – найкращий тому приклад. Бо вважав, що неволя гірше від смерті. Він палко й віддано кохає Мирославу. Читаючи сторінки, присвячені щасливим закоханим, хочеться вірити у їхнє справжнє щастя. Він є гідним  членом тухольської громади і порядною людиною.

Нерозлучні закохані, обмірковуючи вчинки, вміють усвідомлювати помилки й намагаються їх не повторювати. Мені зрозумілі бажання і наміри головних героїв, адже переповнювали мою душу- хвилювання.

Отже, Максим ніколи в житті не підвів свого батька. Рефреном звучать слова головного героя: ’’Життя в неволі нічого не варте’’.

Я переконана, головне: дружба – велика сила; важливо мати поруч відданого товариша, який піде в  огонь і воду, не зрадить, завжди допоможе в скрутну хвилину. Такими є наші захисники. Хоча описані події й відбувалися багато років тому, мені здається, що устрій тухольської громади може бути гарним прикладом і для сучасного покоління.

Бажання жити…. Особливо відчувають ці моменти, люди, які бачили на власні очі, страхіття  війни.

Змушені покинути свої домівки, шукати прихистку. Пирятин – друга моя домівка. Винаймаємо житло, навчаюсь у 9 класі Пирятинського ліцею №4 . З’явилися друзі.  Разом зі своєю родиною допомагаємо бійцям  ЗСУ. Дуже стурбована подіями, що коються в Україні, але у нас є сила волі й любов до життя. Це найхарактерніші риси українців. І часто замислююся, чим я можу бути корисною. Напевно, якнайкраще навчатися і це буде моя маленька перемога.

Ми боремося за свій шлях і впевнено крокуємо до омріяної мети.

На мою думку,  справді, головне в житті — це саме життя, найвища цінність на землі. І сенс його в тому, щоб  жити й здійснювати своє призначення навіть тоді, коли це надзвичайно важко. А тим, хто зазіхає на наші землі, то  доведеться летіти однокрилими пораненими чорними круками над випаленими містами.