Колесова Анастасія,  клас, Одеський юридичний ліцей Одеської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Косарева Анастасія Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Коли я заплющую очі, мені здається, що війна триває вже вічність. Я не завжди пам’ятаю, як усе почалося, але кожен із цих 1000 днів залишив у мені відбиток, який вже ніколи не зітреться. Мій шлях крізь ці дні — це шлях дорослішання, втрат і надій. Коли почалася війна, здавалося, що час зупинився. Усі плани, мрії та надії, які ще вчора здавалися реальними, раптово втратили сенс.

Кожен із нас має свою війну — свою внутрішню боротьбу, свої втрати та перемоги.

Проте триваюча війна в Україні перетворила це особисте протистояння на щось значно більше. Війна, що триває вже 1000 днів, змінила не тільки країну, але й кожного з нас. Ця війна позбавила багатьох ілюзій, але водночас дала змогу побачити справжні цінності-те, що насправді має значення. У день, коли почалася війна, я прокинулася раніше звичного. Мене розбудив тривожний голос батька, що поспішно вмикав телевізор, шукаючи новини. Слова "почалася війна" пролунали, як вирок.

Я була у восьмому класі, і хоча ще вчора наше життя здавалося стабільним, сьогодні воно розбилося на тисячу уламків.

Спершу було важко осягнути масштаб трагедії. Було важко усвідомити, що це не фільм чи страшний сон. Моя рідна Одеса завжди була для мене символом спокою, моря та безтурботного дитинства. Та коли по місту почали лунати сирени повітряної тривоги, усе змінилося. Я раптом зрозуміла, що дорослішання — це не тільки про вік, а про вибір: бути сильною, коли цього вимагають обставини.

Війна змусила нас вирости раніше, ніж ми мріяли про це.

Ми з батьками багато ночей провели в укриттях, сиділи в холодних коридорах нашого будинку, ховаючись від вибухів за вікном. Я ніколи не була свідком страху в очах мого батька до цього часу. Він завжди був для мене символом впевненості та сили, але війна змінила і його. Ці моменти стали для мене вирішальними. Вперше я побачила, як війна здатна зламати навіть тих, кого я вважала нездоланними. Страх і невпевненість, що оселилися в очах батька, навчили мене, що навіть найсильніші можуть втрачати свою впевненість під тиском обставин. Але, спостерігаючи за ним, я також зрозуміла, що справжня сила не в тому, щоб ніколи не боятися, а в тому, щоб знаходити в собі мужність продовжувати, незважаючи на страх.

Коли війна почалася, я, як і більшість людей, була сповнена страху, розгубленості та незнання, що чекати далі.

Кожен новий день приносив нові випробування, втрати та виклики. Здавалося, що світ, в якому я жила, розсипається на частини, і зібрати його знову буде неможливо. Але згодом прийшло усвідомлення, що війна — це не лише про зброю, руйнування та смерті. Вона також про те, як ми трансформуємося в умовах кризи, як шукаємо і знаходимо міць там, де раніше й не підозрювали.

Протягом цих 1000 днів війни я відкрила для себе справжнє значення сили. Вона не полягає у героїчних подвигах чи тріумфальних перемогах, які ми бачимо на екранах новин.

Справжня сила — це прокидатися щоранку, коли здається, що світ валиться навколо, і все одно черпати внутрішню хоробрість жити далі. Це сила йти вперед, навіть коли навколо хаос, біль та втрати. У ці важкі дні я часто згадую слова моєї вчительки історії, пані Надії. Вона завжди говорила, що історія людства — це історія боротьби. Але справжню велич нації визначає не її військова міць, а здатність зберігати людяність у найтемніші моменти. Ці слова стали для мене маяком у цій війні.

Я пишаюся тим, що моя родина, як і багато інших українців, не здалася. Ми продовжуємо жити, навчатися, працювати, мріяти, попри всі труднощі.

Війна вкрала у нас спокій, але не віру в майбутнє. Я знаю, що колись настане день, коли ми знову побачимо мирне небо над Україною. Мій шлях ще не закінчився, і він продовжує випробовувати мене, як і багатьох інших. Але я знаю, що наша сила в єдності та надії на краще майбутнє.