Ми весь час живемо у Красногорівці, нікуди не переїжджали. Під час війни не стало мами, батько помер раніше. Я заміжня, є діти, онуки. Старшим через війну довелося виїхати, а молодший син живе з нами, він вступив до училища.

Раніше життя було налагоджене та стабільне. Ми почали будуватися, все було гаразд. І із зарплатою було непогано, можна було відкласти гроші на будівництво. Нас усе влаштовувало.

Коли почалося бомбардування, ми їхали на якийсь час, але були в межах Донецької області. На три місяці залишали будинок. Тоді ще була жива мама, вона хворіла. Ми побули у родичів, але довелося повертатися та пристосовуватися до нової обстановки. Слава Богу, ще живі-здорові.

У 2014 році наш будинок був трохи пошкоджений, чоловік сам його відновлював. Порівняно з тими руйнуваннями, які були в інших, в нас було небагато.

Спочатку ховалися у підвалі, а потім перестали, бо набридло. Вирішили залишатися у будинку. Було страшно, звичайно, але подітися нема куди. Така наша доля.

Нині до рідних ми не можемо поїхати, сидимо на одному місці. У мене є три брати, але немає можливості їх відвідати. Робота втрачена, доводиться викручуватись як можемо. Слава Богу, що є свій город, він нас рятує. Обстановка погана, кожен день невідомо чого очікується. У безпеці себе не відчуваємо.

Найстрашніший, мабуть, був 2014 рік, коли літали снаряди, поранені люди. Вся ця картина й досі перед очима. Згадувати це не хочеться. Все відклалося на психіку, похитнулося наше здоров'я. Морально було дуже тяжко.

Я залишилася без роботи, і мене дуже врятувала допомога від Фонду Ріната Ахметова. Дякую, що не кинув людей у ​​скрутну хвилину. Нам допомагали Червоний Хрест та Фонд Ріната Ахметова.

Найбільше мріємо про мир. Дай Бог, щоб ми зустрілися зі своїми дітьми та рідними. Хочеться вільного життя, щоб ми не були обмежені у пересуванні та могли вільно поїхати до рідних та обійняти їх.