У липні 2014 року ми потрапили з дитиною під обстріл. Ми сиділи компанією на лавочці біля будинку на вулиці Батищева в Київському районі Донецька. Далеко було чути постріли з важкої артилерії. Я раптом відчула, що нам треба терміново йти. Хлопці й дівчата мене послухали й побігли всі додому. І тут почали прилітати снаряди. У 10-поверхівку влучив, у гараж влучив. Якби ми тоді не втекли, нас би вже не було.

У мене була істерика. Я більше за свою дитину боялася, ніж за себе. Доньці два з половиною рочки тоді було. Вийшла удень із дитиною погуляти – і таке сталося. Дуже страшно було.

У мене почалися головні болі. Я на це спочатку уваги не звертала. Але зрештою звернулася в лікарню, що в мене дуже сильно болить голова. Лікарі сказали, що я застудилася. Я пройшла обстеження. Виявилося, що у мене контузія.

Ми звернулися до Фонду Ріната Ахметова, щоб допомогли з ліками, вони були дуже дорогі. Нам допомогли. Потім через деякий час зателефонували з Фонду, запропонували, щоб я оздоровилась – поїхала в санаторій.

З дитиною все обійшлося. Я їй вушка закрила, накрила собою. Потім, коли вже трохи стихло, якийсь чоловік мені допоміг із візочком добігти до під’їзду. Ми в під’їзді потім знаходилися.

Коли починають стріляти, то вже вона: «Ой, мамо, дядько стріляє». Кажу: «Заспокойся, це салюти» – «Точно?» – «Точно». Якось треба дитинку заспокоювати.

У нас сховище далеко знаходиться. Із дітьми (у мене ще сестра маленька, їй дев’ять років) довго бігти до сховища. Поки добіжимо, там уже снарядом приб’є.

Ми сподіваємося, що все буде добре. Намагаємося себе цим заспокоювати, що все буде скоро добре. Найбільше шкода дітей, вони ж ні в чому не винні. Хочеться, щоб наступне покоління діточок не знало, що таке війна. Хочу, щоб дітки бігали, раділи, а не ховалися в підвалах, під’їздах від снарядів. Щоб всі дітки були живі, здорові.