Моя дочка Олена Кизим померла в 38 років, у травні 2015 року. Ховали її під обстрілами. На кладовище не завжди можна приїхати, тому що стрілянина постійна.

Життя Олени забрала пневмонія. Дочка захворіла восени 2014 року. Через брак медикаментів у місті повноцінний курс лікування не пройшла. Їй у жодному разі не можна було переохолоджуватися, але обстріли постійно змушували ховатися у вхідному тамбурі. Вона мерзла на матрацах на підлозі. Яке могло бути лікування, якщо всі на нервах? Усю ніч можна було просидіти й боятися цих обстрілів.

Ховали дочку під обстрілами

Через постійні обстріли до будинку Олени, який розташований біля аеропорту, лікарі їхали 40 хвилин. Врятувати її не змогли. Серце Олени не витримало. Трапився набряк легенів – і серце зупинилося.

Усе це відбулося на очах у моєї онучки. Від пережитого стресу Аня не могла отямитися пів року. Щоб вона скоріше повернулася до життя, тато Віталій вирішив переїхати з нею до мене, до бабусі.

Тепер у їхній квартирі ніхто не живе вже майже рік. Віталій не може приходити в цей будинок, тому що все нагадує про страшний травневий день, коли вмирала його Олена.