Після закінчення інституту спочатку я жила в Дзержинську (Торець), а потім переїхала в селище Новогродівка (Нью-Йорк). Під час відпустки щороку їздила додому на Житомирщину, допомагала мамі.

Досі постійно стріляють, ми боїмося. Обстріли бувають такі сильні, що здається, ніби стріляють в будинку.

У моєї співробітниці, з якою разом працювали в інтернаті, розбомбили житло, розбили всі будівлі. Незабаром після цього помер її чоловік, а потім і вона сама. Може бути, це сталося на нервовому грунті.

Зараз я живу з сином, обидва отримуємо пенсію. Чоловік помер ще до війни. Мені хотілося б забути всі обстріли. Хочеться, щоб швидше настав мир і спокій в країні.