Я приїхала сюди із Сумської області, працювала на хімічному заводі, вийшла заміж. Чоловік місцевий, він уже помер. Донька працює у Торецьку, а син живе під Маріуполем.

В нас було страшно. Я живу біля школи, у неї були влучення. Неподалік нас Горлівка, живемо в страху за майбутнє, тим більше я лишилася сама.

Під час обстрілів не стало води та газу, доводиться топити грубку. Пенсія маленька, незважаючи на те, що я 18 років працювала на заводі.

Я отримувала гуманітарну допомогу. Коли захворіла, мені навіть додому привозили продуктові набори. Вони рятували.

У нас так сильно стріляли, що тепер увесь будинок у тріщинах. Будинки постійно деренчать. Сестра кличе до себе на Полтавщину, але я не можу покинути доньку.

Мрію, щоб війна закінчилася, військові дії дуже набридли. Це жах.