Я народилася в селищі Зайцеве Микитівського району. Жила там до 15 років з мамою, бабусею і молодшим братиком, якому зараз 11 років. Навчалася в цьому ж селищі, у школі № 15 до 9 класу. З початку воєнних дій її розбили – вона знаходилася на передовій.

До школи ми ходили до останнього. Нас часто евакуювали під обстрілами. Коли не встигали, то всі діти сиділи в підвалі, під школою. І так ми вчилися, поки від школи не залишилися одні руїни.

На той момент мама була вагітна. Коли мама народжувала, пологовий будинок обстріляли. Усі, хто був з новонародженими дітьми, сиділи в підвалі.

Через часті обстріли бабуся отримала два інсульти. Її з моїм братиком довелося відправити до тітки, у місто Ізюм.

Після того, як будинок в Зайцевому розбили, я переїхала до бабусі з дідусем у маленьке село, яке знаходиться на лінії зіткнення, Піски-2. Мама на той момент з новонародженим братом і вітчимом залишилася в Горлівці.

У селищі немає ні школи, ні садка, ні магазину. Живуть переважно люди похилого віку, з моїх однолітків – тільки один хлопець. У нас немає світла вже рік і з водою постійно проблеми. З 2015 року майже кожен день сидимо в підвалах, часто всю ніч. Свого підвалу в нас немає, тому ми ходимо в підвал до сусідів, які переїхали. Там у нас стоять ліжка та грубка, яку дідусь побудував зі старої бочки. У підвалі іноді сиділи по сім годин. Не завжди встигали перебігти й лежали на дорозі, осколки літали в усі боки.

У 2015 році снаряд упав біля будинку. Порешетило стіни й паркан, повилітали шибки.

Коли спимо в будинку, то спимо в одязі, щоб можна було швидко втекти до підвалу.

Документи й найнеобхідніші речі складені в сумки та стоять біля дверей. У підвалі біля входу стоїть ломик і лопата, щоб можна було вибратися в разі обвалу.

У зв'язку з частими обстрілами та посиленням пунктів пропуску мені довелося покинути навчання в ГПЛБСУ № 25. Там я провчилася два курси на перукаря. Але довчитися так і не вийшло, добиратися на навчання в Горлівку було дуже складно.

Дуже складно жити під постійними обстрілами, сидячи по 6-7 годин у підвалах. Під кулями садимо городи, під кулями й копаємо. Живемо майже як печерні люди, позбавлені всього. Ні поливу, ні телевізора, ні радіо, нічого.

Найголовніше, що люди, які живуть у селищі, не падають духом і чекають закінчення війни…