Ми війну застали вдома уві сні. О шостій ранку пролунав потужний вибух, і ми зрозуміли, що треба вибиратися з міста. Втім, з цим були труднощі, а у нас – діти.

Тим не менш, у нас були певні заощадження, тож викрутились власними силами, змогли виїхати.

Діти не захотіли виїжджати за кордон, залишати Батьківщину, тому ми живемо разом у більш-менш безпечному місці. Важко, але справляємось. Успіхи нашої армії нас дуже надихають і дають віру у світле майбутнє! 

На згадку про перший день війни у нас залишились ті речі, в яких ми спали, коли прогримів перший вибух.

Ми тоді почали хутко збиратись, а коли побачили, як над нашою домівкою пролетіла ракета, то вибігли до машини в тому, в чому спали.

Тепер, коли дивимось на ці речі, сльози навертаються на очі. Ми ними зараз не користуємось - просто не можемо.