Я не був безпосередньо учасником бойових дій, але в один із візитів у 2015-му році в мікрорайон Донськой у Донецьку я, стоячи на балконі, дивився на канонаду, яка була приблизно між Макіївкою та Путилівкою. Летіли й туди, й назад, була помаранчева заграва вночі. Бачив багато військових при перетині блокпостів.

Я мав родину. Дружина, побачивши це в квітні, сказала: «Я їду». Я вмовляв, що нам трохи треба протриматися тут, бо треба швидко відпустити студентів, прийняти за три дні всі заліки й іспити. Але зранку відвіз її на вокзал, купив квитки – і вона з донькою поїхала. Я у Донецьку був ще десь місяць. Потім виїхав.

У березні 2016 року, на свята було багато вихідних, і я вирішив провідати батьків, допомогти їм на подвір’ї, побачитися. Донецька прописка дозволяла без проблем пересікати пости. В останню поїздку я вже був в базах бойовиків. Коли я перетинав блокпост в Зайцевому, мене відвели в бік й сказали: «Збирай речі». Я потрапив у полон на місяць в місті Горлівка.

Перша ніч для мене була жахіттям. Дізналися, що я викладач – і все гаразд в тілі, окрім голови. Я не отримав жодного удару нижче.

Вони просто нищили свідомість, мозок, голову. Не пам’ятаю, скільки було струсів. Дня три взагалі ніхто не знав, де я. Постійний пошук вівся в Києві, в Донецьку, друзі з минулого теж шукали. Весь місяць я прожив з питанням: коли?

Урок, який мені принесла війна – не слід себе відчувати недосяжним. Так чи інакше знайдеться сила, яка тебе зламає чи буде намагатися. По-друге, мрієш, щоб були здорові батьки, щоб була можливість бути поруч, бачитися.

Коли починається війна, люди починають посміхатися чужим дітям, бо знають, що таке життя. Я був у Білграді в 2006-му році, коли в них все закінчилося. Коли бачили дитину, перша реакція – усмішка, й готові були з нею гратися годинами, бо знали цінність життя. Для мене це було шоком. Зараз ми опинилися в тій самій ситуації – радіти дітям.