Авдєєва Софія, учениця 11-Б класу Слов’янського опорного ЗЗСО I-III ступенів

Привіт, моє ім’я Софія. І це - моя історія. Коли все тільки починалось, було моторошно. Я, ще дитина, не знала, що таке війна. Знала тільки, що це було давно та дуже далеко. А тепер уже за моїм вікном.

Вибухи, свист куль, плач та крик. Неначе за дверима знімали кіно про 1941. Дзвінки, посилання... Постійні діалоги типу: «А що буде далі?...»

Я пам‘ятаю, як зайшла додому після зустрічі з друзями. Настрій був непоганий, не дивлячись на ситуацію за межами дому. Бабуся насипала їсти, запросила до столу. Телефонний дзвінок. Як зараз, бачу мамині скляні, застиглі від жаху очі. Нам подзвонили родичі і повідомили, що двоюрідного брата батька зачепило при черговому обстрілі Донецька.

Це було не смертельно, але він отримав травму, через яку не ходить уже 7 років. Без годувальника залишилися троє дітей та дружина.

Саме тоді я усвідомила, що війна це не про когось. Вона стосується кожного. Життя українців під загрозою.

Ранок наступного дня був не такий, як раніше. Сонце вже здавалося не таким ясним, хмари пливли невесело... Розуміння, що зараз, за моє життя, десь під кулями, біжить молодий хлопець, який мав великі плани на майбутнє, зламувало мене... Почуття провини та сорому пронизувало моє серце.

Мати з бабусею не спали ніч. Синці під очима, тремтячі руки та блідий колір обличчя додавали ще більшого відчуття суму та безпомічності. Ближче до вечора кожен заспокоївся, зрозумів та прийняв для себе тяжкі реалії.

Не хотілося думати про те, що завтра це продовжиться. Здавалось заснеш, а як прокинешся, над домівкою засяє веселка, на деревах заспівають птахи, а листя буде шепотіти як раніше..

На превеликий жаль, цей світ так не працює. Не все залежить від нас, а тим паче від дитячих бажань. Моє місто війна не зачепила так сильно, як Донецьк, Дебальцеве, Горлівку, але теж не обійшла стороною.

Це дуже неприємне, жорстоке та мерзотне видовисько. Люди вбивають один одного! З різних причин... Хтось із власних інтересів, хтось за наказом, а дехто - за гроші.

Я вважаю, що ніякі гроші не мають шансу зрівнятися з людським життям. Але коли ворог наступає, сам дух українця кличе в бій. Бій за Батьківщину, за дітей України, за жінок.

Мені дуже прикро дивитися на заплакані очі матерів на заходах, присвячених пам’яті загиблих. Немає нічого гіршого, аніж втратити дитину.

У такі моменти і слів не знайдеш. Хочеться підійти, обійняти і сказати лише: «Дякую». Скільки полягло?.. Скількох чекали мами, дружини, діти... Важко стримати «скло» жалю, яке на очах.

Поняття «мир» сьогодні є дуже важливим. Адже це спокій, дружба, злагода. Це ясне небо, спів птахів, сміх дітей, пісня матері та надійні руки батька. Ми потребуємо цього!

Дуже важко сприйняти те, що воєнні дії надалі відбуваються в деяких містах України. Хтось досі боїться спати вночі, для когось похід до магазину потребує моральної підготовки. Я сподіваюся, що зовсім скоро це закінчиться. Спокій повернеться в наші домівки, і ми надовго забудемо ці страшні часи!

Україна буде жити щасливо! За кров, за душі, за любов…