Овчиннікова Аліна Андріївна, 14років, Андріївський ліцей №1 Донецької селищної ради Ізюмського району Харківської області

Чи задумувались ви колись, як це втратити все...? Втратити все, що ти будував так довго, заради чого ти жив, втратити за один день? Я, наприклад, ніколи про це не замислювалася. Не задумувалась, як живуть люди в Донецькій та Луганській областях. Як вони живуть, коли знають, що завтра вони можуть уже не прокинутись!?

Чому ці війни завжди причиняють стільки страждань ні в чому не винним людям?! Саме слово «війна» уособлює собою горе і печаль, нестерпний біль.

Коли я бачу у новинах, що знову хтось загинув на цій жорстокій війні, що хтось вже ніколи не повернеться додому, мені стає шкода родини, яка залишилася без батька чи матері. Шкода матері, яка мала єдиного сина, одну єдину відраду, яка ніколи його більше не побачить, не почує його голос, бо залишилася сама, одна в цьому жорстокому світі...

Війна ця безглузда, вона принесла нам тільки смерть та горе. Я не можу не плакати, пишучи ці слова...

Мені не передати словами, як мені гірко на душі. Мені шкода тих воїнів, які віддають своє життя за нас, борються за те, щоб жити мирно. Що відчував той солдат, коли помирав? Який вираз був на його обличчі? Чи відчував він біль, чи смуток, чи гнів, чи радість, що його муки вже скінчилися? Ми про це не дізнаємося.. Це скрито від нас...Багато людей в Україні так і не усвідомлюють, що зараз в Луганську та Донецьку йде кривава війна, що дуже багато наших людей помирає...І за що? За що? За що того двадцятирічного хлопця вбили російські солдати?! Та ні за що! Хтось скаже: «Світ такий. Доля така!».

А я скажу: «Ні, то не доля, то не доля позбавила життя, то війна, то вогонь війни, що горить так яскраво і ніяк не може згаснути... То ненависть до братів своїх, то кров, що проливається, то сльози, що течуть по щоках дітей...»

Чи хочу я викликати у вас жалість? Ні. Я пишу те, що відчуваю, те що в моєму розумі, серці. На жаль, зараз у нашому світі дуже багато байдужих, лицемірних та егоїстичних людей, які думають лише про своє благополуччя. «Ну війна і війна, мене ж це не чіпає, я взагалі не там живу, яке мені до того діло?» Але коли війна приходить і до нього, він не знає, що робити, як жити далі... Він не хоче приймати реальність, приймати те, з чим він зіткнувся. І коли він усвідомлює, що він залишився без нічого, втратив всі свої статки, все майно, не дай Боже, своїх рідних, тоді він не по волі згадує, яким байдужим був до тих, хто зараз, так як, він стоїть і не знає як жити далі.Заради чого жити!? Проте, вже пізно, те що трапилося, не можна повернути назад.

А що ж до мене? Я памʼятаю один день, який теж перевернув мої почуття, думки та ставлення до війни.

Той день, коли в нашому районному центрі, місті Балаклії, вибухнув склад зі зброєю. Було дуже лячно: один снаряд влучить кудись - і все, життя скінчилося. Більше не прокинешся, більше не поживеш і не побачиш рідних...

Я щиро вірю, вірю в те, що колись, настане день, коли ми зітхнемо з полегшенням. День, коли ми посміхнемося і скажемо: «Дякуємо вам, наші захисники, дякуємо за те, що ви нас врятували, що зараз ми живемо тут, в мирній та процвітаючій країні».

Я вірю, що настане день, коли ми не будемо боятися жити, коли зможемо спокійно поїхати в подорож до Луганська чи Донецька, бо там знову зʼявиться життя, бо там знову буде мир.. І що та сама матір, сидячи у могили свого сина, пошепки скаже: «Нарешті, нарешті, це скінчилося. Бачиш, синку, я не плачу більше, я посміхаюся, і ти всміхайся там на небесах, бо в нас уже панує мир, все живе, розквітає...Дякую тобі, синку, смерть твоя недаремна!» Я вірю, я сподіваюся, що буде так!