Цьома Діана, 11 клас, Ліцей №2 Тростянецької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Цьома Любов Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Коли  раніше чула від своєї прабабусі Марусі побажання, щоб тільки не було війни, я не розуміла сенсу цього виразу, адже була маленькою. Слово війна для мене залишалося незрозумілим, як і багато чого іншого: голодомор, втрата домівок, смерть рідних, катування, полон…

«Дай,Боже, дитинко, щоб ти їх і не знала», - так промовляла вона до мене.

Уже третій рік або 1000 днів війни. Яке це страшне слово! Тепер я розумію, що хотіла повідати мені  прабабуся. «За що? Чому? Це ж ХХІ століття!!!» Я не маю відповіді, але вже позаду й  дитинство…

Відчуваю себе зламаною, як той пролісок, що ріс біля будинку моєї бабусі Ніни, а 24 лютого 2022 року його переїхав російський танк. Саме тоді й завершилося моє безтурботне життя…

Окупація нашого міста Тростянця, що на Сумщині, була стрімкою. Колись мальовниче містечко, туристичне, перетворилося на руїни. На вулицях постійний рух російської техніки, окупанти зі зброєю в руках ходять по дворах, дивляться, що є в наших будинках , гаражах.

Забирають усе, що хочуть… Роблять усе, що хочуть… Страх, паніка…

Мародерство, катування, вбивства людей, нестача їжі, відсутність води та світла – це неповний перелік того, що відбувалося в нашому місті. Загалом окупація – це наче життя в колбі: тобі не вистачає повітр’я, а зробити нічого не можеш…

На щастя, мені з мамою та маленькою сестричкою вдалося виїхати з цього пекла «зеленим коридором».

Неймовірно болісно було залишати тата з бабусею вдома. Жахливою та нестерпною була думка про те, що, можливо, ми більше ніколи не побачимося. Так розпочався мій шлях…

Спочатку ми потрапили в Полтаву, дякуючи добрим людям, які нас прихистили. Я поспала. Уперше за весь час не чула вибухів, хоча сон у мене дуже тривожний (моя маленька сестричка й досі плаче, коли чує гучні звуки).

Розлука з рідними людьми змінила моє ставлення до них. Я весь час про них думала…

Тим часом, перечекавши декілька днів у цьому місті, ми поїхали до більш безпечного. Львів – дуже гарне місто, я хотіла його відвідати ще раніше, але не за таких обставин і не такою ціною. Далі була Польща, Чехія, Австрія… Мене дуже лякали ці кроки в невідомість, але тепер я вдячна матусі, адже вона хотіла нас захистити, знайти безпечне місце.

Життя продовжувалося: нове оточення, чужа мова, незнайомі однокласники – усе насторожувало. Та головне, що не було тривог, а паралельно сумуєш за Україною.

За час окупації я плакала три рази:

-коли прощалася з татом та бабусею;

-коли виїздили «зеленим коридором», а в мене цілили зі зброї (серце перестало на мить битися, а тіло охололо);

-коли українські війська звільнили моє місто – це були сльози радості!

Незважаючи на такий неспокійний час (війна триває), ми повернулися  в Україну. Навчаюся, доначу,підтримую рідних, наших захисників (серед них є і мій тато, і я пишаюся ним).

Розумію, що треба бути згуртованими, кожному щось робити. Звісно, попереду ще довгий шлях, але я знаю одне: за ці 1000 днів ми стали сильнішими, мудрішими, добрішими і, головне, вдячними за кожен світанок,  прожитий день.

Мій шлях – це шлях боротьби, віри та надії. Війна дуже змінила мене, але не змогла  зламати!