Лідич Вікторія, 9 клас, Рівненський ліцей № 19

Вчитель, що надихнув на написання есе - Наконечна Зоя Вікторівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Незабаром тисяча днів, як триває ця кривава війна. Незабаром… Ці два роки і сім місяців здаються вічністю, а для багатьох наших співвітчизників кожен день стає просто вічністю.

24 лютого 2022 року – мій перший день війни, день, який перевернув життя кожного українця з ніг на голову. Він назавжди залишиться чорною сторінкою в моєму житті. Цей день я памʼятаю, як сьогодні. Проснулась о четвертій ранку від того, що батьки щось голосно обговорювали… Страх і розгубленість я побачила в очах своїх батьків, і це одразу передалось мені. 

Невже це правда? Ні, це страшний сон, від якого треба чимшвидше позбутися… Але все навкруги переконувало, що це не сон…

Щодня у кожному куточку країни лунали сирени, а кожен вибух відчувався, як удар ножем прямо в серце. У такі хвилини найбільше хотілося забутися й прокинутися у своїй кімнаті поруч з котом, на кухні побачити батьків і піти в школу, забуваючи про всі проблеми.

Як і тисячі українців, ми покидали домівку з надією, що невдовзі повернемося в рідні стіни, що наші поневіряння не триватимуть довго.

Мій п’ятий день війни… 27 лютого ми підʼїхали до кордону… Мої очі наливалися слізьми від думки, що життя більше ніколи не буде таким, як раніше. Що з нами буде? Страх та інстинкт самозбереження гнав нас уперед, у невідомість. Черги на кордоні були неймовірно довгі, люди все прибували й прибували, а ми, здавалося, стояли на місці.

У всіх було одне непереборне бажання – втекти від війни, щоб не чути виття бомб і свисту ракет… 

Перед нами стояв військовий з сімʼєю, жінка тримала на руках маленьку дитину, а старша стояла поруч. Зі сльозами на очах вони обіймалися й прощалися, ніби назавжди. Взявши в одну руку валізу, а другою підтримуючи дитину, жінка пішла в бік кордону, а чоловік повертався у свою військову частину... В голові промайнула думка: «Чому все так несправедливо? Чому ми повинні розлучатися з найріднішими людьми, залишати домівки і їхати у невідомість?» 

Мій 30-тий день війни. «Віка, через тиждень ми повертаємося додому», – одного чудового ранку пролунало з маминих уст…

У Польщі було дуже складно, хоч поляки з усіх сил намагалися підтримати нас, проте життя все більше набувало сірих тонів. Так, все було ніби добре, на центральних вулицях Кракова чи не в кожному вікні виднівся прапор України, люди посміхалися і допомагали нам. Але розуміння того, що в Україні залишилися твої рідні та друзі, зʼїдало зсередини.

Довелося вчити нову мову, адже якщо ми залишимося тут ще трішки, потрібно буде йти до школи. Думка про це лякала мене найбільше: «Як я буду вчитися? Як мене сприймуть нові однокласники? А якщо їм не сподобається моя вимова?»

«Віка, через тиждень ми повертаємося додому!» У ту мить кращої новини для мене не існувало! Моє серце наповнювалося радістю, емоції переповнювали, неможливо було приховати усмішку, та й чи потрібно було...

Мій 37-й день війни. Через сім днів ми вирушили в дорогу, вона виявилася набагато легшою, ніж минула. На кордоні я знову побачила молодих матерів із дітьми, вони поверталися додому, але на їхніх обличчях не було страху, в очах не виднілися сльози, а все тому, що в серцях знову оселилась надія, яку воскресили до життя воїни ЗСУ... Як тільки ми перетнули кордон, я одразу зателефонувала татові: «Тату, тату! Ми знову в Україні!» Побачити Україну – ось чого бракувало мені на чужині…

Сьогодні, коли я пишу ці рядки, мій 967-мий день війни. Я розумію свою причетність до цієї війни, хоча мені лише 14 років. Так, війна – це страшно, але я вірю в торжество справедливості.

Як і сотні років тому, ми боремося за нашу незалежність і свободу. І ось вже майже 1000 днів Україна дає відсіч агресору, який тримає в страху весь світ. Ми вистоїмо!