Копилова Єлизавета, 9 клас, Новоселицький ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе — Герасімова Олеся Вікторівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Страшна війна зачепила і мою рідну Хмельниччину, мій край, мою сім'ю. У нашій родині війна – це не лише новини по телевізору чи розмови між сусідами, це особистий біль, тривога та очікування.

На війні зараз мій тато, чимало односельців. Вони всі пішли захищати нашу країну, і я пишаюся їхньою сміливістю та відданістю.

Кожен новий день – це невідомість, сподівання на дзвінок або повідомлення, що вони живі, здорові й продовжують боротьбу. Коли війна почалася, страх і розпач охопили мене, як холодний вітер, що пробирає до кісток. Перші вибухи ніби розірвали мир, до якого ми так звикли, і відчуття безпеки миттєво зникло. Мої думки хаотично перескакували від однієї страшної картини до іншої: що буде з рідними? Що чекає нашу країну? Ніхто не міг передбачити, чим усе закінчиться. Страх за майбутнє паралізував, а кожна новина приносила нові хвилі тривоги. Кожен ранок починався зі страхом, що чергова ніч може стати останньою для когось із близьких. Війна принесла невимовний біль, що проникав у кожну думку, залишаючи тільки туман невідомості та розпачу.

1000 днів війни. Це немов нескінченний жах, який вривається в кожну домівку, у кожне серце. Наше життя тепер ділиться на «до» і «після». Я добре пам'ятаю дні, коли ми ще могли жити спокійно, коли кожен мріяв про майбутнє, планував буденні речі. Але

тепер кожен наш день починається зі стрічки новин і молитви за рідних, які там, на передовій.

Це 1000 днів болю і страху, коли кожна хвилина здається вічністю, а кожен телефонний дзвінок може стати звісткою, яку боїшся почути. Усі в нашій громаді відчувають цей тягар. Ми постійно підтримуємо один одного, збираємо гуманітарну допомогу, пишемо листи на фронт, намагаючись хоч якось допомогти тим, хто стоїть на передовій. Наші солдати – це наші герої, яких я мрію побачити живими і здоровими.

Після 1000 днів війни вже важко пам’ятати час, коли ми не жили з постійним відчуттям небезпеки та втрат. Ця війна стала частиною нашого життя, змінила наші погляди і змусила нас переглянути цінності. Ми навчилися жити в постійному страху, але водночас зрозуміли, що наша єдність і підтримка один одного робить нас сильнішими.

Війна навчила нас цінувати кожну мить. Вона забрала в нас спокій, але дала силу і віру в те, що ми можемо вистояти. Кожне повідомлення від тата – це як промінь надії серед темряви. Ми всі віримо в перемогу, бо знаємо, що наші воїни борються за справедливу справу.

Наш дім чекає на них. Кожен день ми мріємо про те, що скоро вони повернуться. Хоча серце стискається від болю, ми знаємо, що ця війна – це боротьба за наше майбутнє, за свободу і мир, які так довго були частиною нашого життя і які ми повернемо.

Моя віра у перемогу залишається незламною. Ми вистоїмо, ми обов'язково повернемо нашу землю, нашу свободу і наших рідних додому. Нехай ця війна змінює нас, але вона ніколи не зможе зламати нашого духу.

Війна змінила нас назавжди. Вона принесла біль, втрати й страх, але разом із тим — навчила цінувати кожен день, кожен момент з близькими, кожен промінь надії. Ми зрозуміли, що навіть у найтемніші часи наші серця можуть палати любов'ю до рідної землі й одне до одного. Незважаючи на всі страждання, ми продовжуємо боротися, не втрачаючи віри у перемогу. Наші рідні, які зараз на фронті, і ті, кого вже немає поруч, вимагають від нас лише одного — не здаватися.

Україна вистоїть, і цей біль стане лише ще однією сторінкою нашої історії, сторінкою, яка веде нас до світла і до перемоги.