Юлія Лук’янова, 1 курс

Торчинський професійний ліцей

Викладач, що надихнув на написання есе: Зубко Ірина Олександрівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни…Ще зовсім недавно я відривала сторіночки яскравого настінного календаря 2022-го року: один день війни, два, три, тридцять, сто, двісті сімдесят…Листочки в календарі закінчились, а війна, на жаль, ні. Так промайнув рік, другий, наближається до завершення третій…

І сьогодні, під звуки: «Підвищена небезпека» та оголошеної раніше повітряної тривоги, я намагаюсь зрозуміти, яка ж та, тисяча днів війни, прожита мною в час найкращий – час моєї юності…

Бог милував мене та мою сім’ю: нас не торкнулась війна територіально так, як це було на Київщині, Херсонщині, Донеччині та інших окупованих місцях. Проте ментально війна подарувала мені статус, такий, як був у моєї прабабусі – дитина війни. Це доказ того, що все циклічне, а життєві уроки з історії моя нація  точно прогуляла.

Навіть не знаю, що гірше: те, що ми живемо у війні, чи те, що ми живемо у війні, наче в звичайному побуті. Так, людина – істота адаптивна, але пристосування до жахливих новин, звуку сирен, печальних супроводів «на щиті», до весіль без музик, до застіль без пісень, до терористичних актів у самому центрі Європи – це дорога точно не у світле майбутнє. 

Пам’ятаю, коли на початку війни я свято вірила, що весь цей кошмар протримається недовго, мем про «два-три тижні» викликав осуд, але, ніде правди діти, таки вселяв віру в оптимістичні прогнози. Деокупація Харківщини та північної Київщини пророкувала швидке, блискавичне, але дорогоцінно-цінне (мова про життя людей) звільнення всіх захоплених територій. Але Герої втомлювались, Герої гинули, а зброя, якої було й так небагато  - вичерпувалась. Сильні світу цього співпереживали, «стурбовувались» після кожного звірячого воєнного злочину окупантів, вводили санкції, давали пакети допомоги, а ми, МИ дивували Всесвіт і своїми фізичними, і розумовими здібностями. І воювали далі, і жили…

Тисяча днів…У тилу дні минають по-різному…За цей час я встигла закінчити основну школу й стати ученицею професійного ліцею, обравши кухарство. Я подорослішала, відчула смак стипендії та гуртожицького життя. А ще смак відповідальності та серйозності у вчинках і діях. Цей присмак однозначно з гірчинкою…

Моя мама почала гірше спати ночами: чи то хвилювання за тата, який будь-якої миті може опинитися на військовій службі, чи то усвідомлення того, що жити стало зовсім невесело, поклало на її обличчя зморшки та помітно посріблило русяве волосся. Тато став більше пити кави, дратуватись через дрібниці, проте почав більше часу проводити зі мною.

Моя сусідка, тітка Марійка, останній рік живе надією на те, що її сина обов’язково знайдуть. Вона впевнена, що він живий, але десь у полоні. Так сказали всі ворожки, до яких вона зверталась. І хоч не тисячу днів, а більше трьох сот її ранків починається зі щирої молитви за здоро’я та швидке повернення додому її сина.

Тисяча днів війни для хорошого друга моєї сім’ї минула в клопотах волонтерських: він займається систематичним збором продуктів для воїнів у гарячих точках. А для ще одного волонтера половина із цих воєнних днів забарвлена часто розпачем, бо нині люди не так завзято донатять, як це було на початковій хвилі патріотичного ентузіазму. 

Тисяча днів війни для моєї сестри Наталки розподілена на відтинки часу «в мережі» та «давно не було в мережі», адже її чоловік – командир – виконує свій громадянський обов’язок – служить у ЗСУ. А Наталка проплакує щоночі у подушку відро сліз…

Тисяча днів…Не в тилу дні минають також по-різному…Але…всі вони позначені неймовірною жагою до життя та вдячністю за все-все, що було. І великою надією на те, що все-все ще БУДЕ!

Десятки, сотні й тисячі історій та шляхів різних людей, об’єднаних одним горем – війною. Для історії це статистика, для нас – трагедія. Кожен із описаних мною людей залишає слід на моєму життєвому шляху. Саме так формується мій світогляд, розуміння того, що таке держава, нація, народ не зі сторінок книг чи фільмів, а з життя. Я принципово не спілкуюсь російською, не споживаю контент на ворожій мові. Я по крові передам своїм дітям ненависть до війни й тих, хто її посіяв на моїй землі, та невмирущу любов до життя. Мій шлях, пройдений тисячу днів, позначений страхом, розпачем, розчаруванням, зневірою, допомогою, емпатією, вдячністю, захопленням, любов’ю, вірою та надією. І якщо потрібно ще тисячу днів, аби Україна нарешті стала по-справжньому незалежною, то нехай Бог дасть нам сил та розуму, а все інше ми здобудемо самі!