Софія Кацарська, 9 клас

Херсонський ліцей №27

Вчитель, що надихнув на написання есе: Манько Інна Михайлівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Мої маленькі кроки до Перемоги
Довго думала, писати чи ні свою історію, бо звичка мірятись втратами та горем торкнулась і дітей. В останній день відправила твір, адже вважаю що не може бути кращих історій чи гірших, в нашому випадку кожен українець має право бути почутим, можливо саме я надихну когось своїм досвідом, а може саме це есе - ще одна маленька перемога над сором’язливістю і обезціненням своїх почуттів.

Я Софія, війна застала мене у своїй кімнаті, щойно в якій був завершений ремонт, у теплому ліжку. Я давно мріяла про власну красиву кімнату, та не судилося мені нею довго тішитись. Батьки не будили мене о шостій, зберігаючи спокій до останнього, точніше до перших гучних вибухів у Херсоні. У коридорі, ми провели трохи більше 40 днів, там їли і спали, іноді похапцем бігли до кімнат щось взяти необхідне. Моїй сестричці було півтора року, аби вона не боялась вибухів, вона вже навчилась говорити слово «бах» і ховати голову в подушку, ми дивились голосно мультики і багато грали.

Перші гучні вибухи мене дуже налякали, я розплакалась, мама сердито сказала, що ми не будемо плакати.

Пізніше були прогулянки на вулицю, але не довго і недалеко, мама у пошуках продуктів, у постійних чергах проводила час, а ми подихати свіжим повітрям, хоча свіжим його точно не назвеш, усі чекали, що  все скоро закінчиться, але від батьків та друзів я чула, що новини були не втішні. У квітні батьки прийняли рішення виїжджати, бо небезпека небезпека зростала. Речей брали не багато, найнеобхідніше, на декілька місяців. Їхали ми до бабусі, на Одещину, бо інша бабуся на Миколаївщині вже була в окупації і без постійного зв’язку.

12 годин і ми були на волі, всі раділи українському прапору і перший шок - повні полички продуктів у супермаркеті, і багато людей на вулиці.

Наступного дня ми продовжили дорогу, в цей день мені виповнилось 12, вперше не хотілось гучного свята і подарунків. Це свято було для всіх. Ми святкували життя, тихо, у роздумах, лякаючись весняного грому. Продовжити жити, не озираючись назад, було важко, та літом я отримала чудовий шанс це зробити. Я потрапила до танцювального колективу, де знайшла чудових і справжніх друзів, підтримку та спільні інтереси. Більшість з моїх друзів не відчули війни на собі, але проявляли турботу і раділи звільненню мого рідного Херсона. Навчання я продовжила дистанційно з рідною школою, і сьогодні попри вмовляння піти до місцевих навчальних закладів, я не розриваю зв'язок зі своїм містом. Хоч щось має мене з ним зв’язувати. Час швидкоплинний, будні змінювали вихідні, осінь зима,  а зиму весна, розмови про повернення не полишають нашу родину і сьогодні, та життя триває, і воно різне, іноді такі чудові дні я маю, повні надії і мрій. і іноді, жахливі новини все це руйнують. У однієї з моїх подружок загинув на фронті тато, у нашому містечку, на жаль, часто дні жалоби, це повертає нас у жорстоку реальність.

Цього літа я точно зрозуміла, що дитинство моє залишилось у мирному Херсоні. Вперше за цей час мама поїхала на три дні у місто, провідала бабусю, і вирішила заїхати до нашої квартири. Відео з моєї кімнати змусило мене розчулитись. Я намагалася згадати кожну деталь і річ, що лежить у шухлядах письмового столу та на поличках у шафі. Й одяг, рідний, хоч і замалий на мене. Це було якесь потойбіччя, паралельний світ, у якому ми були щасливі. Мама привезла трохи моїх речей, одягу, адже приємні спогади минулого гріють у холодні дні. Щодня, маленькими кроками, ми усі йдемо до перемоги, і від того якими ми туди прийдемо, що згадаємо, що будемо відчувати, залежить наше майбутнє.