Головська Єлизавета, 9 клас, ВСП “Науковий ліцей міжнародних відносин ІІ-ІІІ ступенів” Університету митної справи та фінансів 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Устименко Людмила Валеріївна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Перший день війни в мене почався з того, що я прокинулась від вибухів. Вони пролунали так швидко, що я навіть не встигла нічого зрозуміти. У цей день у мене була річна контрольна робота з української мови, я дуже не хотіла на неї йти, але коли мені сказали – війна почалась, і я побачила, що мій тато одягся у військову форму та пішов, у мене було непорозуміння, що тут коється? Мама мені наказала збирати тривожну валізу, одягтись на випадок вибухів, одразу бігти в коридор.

При кожній тривозі ми зберігали правило двох стін, а наш кіт просто сидів у моїй валізі. І так відбувалося довго...

Потім ми начебто звикли до цього, а начебто й  ні. Майже одразу я почала волонтерити, плести сітки, збирати продукти, теплий одяг, ліки, турнікети ( ремені) та передавати військовим, робила це за власним бажанням три місяці. Я зовсім забула про свій день народження, але не дивлячись на все, мої батьки зробили мені несподіваний подарунок – фортепіано, яке було тільки в моїх мріях.

На жаль нам довелося не за особистим бажанням виїхати за кордон до Німеччини. Їхали 4 дні, були змучені, але нам вдалося дістатися місця призначення.

Але і на цьому наші пригоди не закінчилися. Я була вимушена піти до німецької школи, не розуміючи мови і того, що ми тут взагалі робимо. Кожного дня я хотіла поїхати додому до свого тата.  А найважливішим було те, що мені хотілося на Батьківщину, де навіть зелені трави та дерева мають інший зеленіший колір.

У Німеччині ми прожили майже 2 роки.

Кожного дня я відчувала булінг у школі, діти казали, що вони на боці ворога, цькували та насміхалися, знущалися морально над українськими дітьми. Це була остання крапка, я сказала, що хочу повернутися до своїх друзів на Україну і мене ніхто не зупиняв. Ми зібрали речі, подякували за прихисток і вирушили в путь до рідного дому, за яким ми так сумували!

В дорозі було відчуття, що немає вже війни, що все скінчилося за ці два роки. Нарешті я побачила рідне місто, любого тата, свого пухнастого улюбленця.

Але також я побачила влучання ракет, шахедів, кабів. Все те, що вони наробили в Києві та інших містах, знищуючи інфраструктуру і все живе.  За час війни в Україні став жахливий стан економіки: значне підвищення цін, гривна стала дешевша, менше робочих місць. Та люди продовжують жити і будувати своє майбутнє саме тут, в Україні.

Для мене життя стало таким, як до війни, але з тривогами та вибухами.

Я з усього цього зрозуміла, наскільки ворог жорстокий, як росіяни радіють смерті наших людей, як вони нас вбивають і не мають співчуття до тих, хто виїхав за кордон та залишився там назавжди через цю кляту війну, через зруйновані домівки. Вони не збирались нікуди їхати, але їх змусили, багатьом зараз немає куди повернутись. Я дала собі обіцянку, що більше не поїду зі свого дому, тому що він – це моє серце, це частина мене, без котрої я просто не зможу жити.

Моє найголовніше бажання: щоб ця війна закінчилась та ми перемогли!