Ляшок Тетяна, 10 клас, Коцюбинський ліцей №1 Коцюбинської селищної ради Бучанського району Київської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Наумейко Катерина Антонівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Важко пригадати, як саме це почалося, проте вже ніколи не вдасться забути, що сталося в той день. Для мене війна почалася 24 лютого 2022 року,  у рідному Коцюбинському. Приблизно о п'ятій ранку уся родина прокинулася від вибуху. Молодшому брату на той момент було трохи більше року.

Здається, за нього та його життя, я тоді хвилювалася більше, ніж за себе.

Коцюбинське розташоване біля Ірпеня та Гостомеля, тому обстріли було сильно чутно. Кожної хвилини, кожної секунди, кожного дня було страшно, як ніколи у житті. Кожен день відчувався як останній, неначе далі нічого бути не може. Оскільки я маю проблеми проблеми зі здоров'ям, то на третій день війнимене відправили із тіткою до Охматдиту, де вона працює й досі. У мене діабет, я інсулін-залежна, тому усі розуміли, що якщо ми потрапимо під окупацію, то я залишуся без ліків, та навряд чи зможу довго прожити.

В укритті у лікарні, де я перебувала майже весь час, були необхідні медикаменти, однак хвилювання за рідних інколи доводило мене до панічного стану.

Мобільного зв’язку майже не було, тому я могла лише здогадуватися, що відбувається вдома, у моїй сім’ї. Також в той час в Охматдиті були сотні хворих дітей, від новонароджених і до дорослих, що лише додавало тяжкості на душі. Близько чотирьох або п’яти днів ми зовсім не виходили з укриття. Постійно чули прильоти, що були неподалік, бачили стурбованих лікарів, дітей та їх батьків, а також безліч української та зарубіжної преси.

Іноді доводилося бачити тяжко поранених дітей, що прибули з різних точок країни до Охматдиту. І це було найважче.

Згодом зв'язок відновився, і я змогла дізнатися від мами про ситуацію вдома, що постійно лунають постріли, та чути запах диму зі сторони Гостомеля. Також я  дізналась, що мій старший брат, для якого війна почалася ще у 2015, як для військового, вступив до територіальної оборони. В Охматдиті я пробула до середини травня 2022 року. Коли повернулася додому, все було зовсім незвичне.

Усюди блокпости, як ніколи пусті вулиці та напружена тиша. Старший брат пішов на фронт приблизно у квітні.

Пізніше, вже у 2023 році, він розповість, що був у найгарячіших точках фронту, що не раз отримував поранення та контузії, але фронт лишати не збирається, бо має бажання та серйозні наміри захищати родину та Батьківщину. На щастя, війна не забрала у мене рідних або власне життя чи домівку. Проте, це все одно назавжди залишиться для мене болісним спогадом, рубцем на серці та неприємним досвідом. Тож тепер найголовніша цінність для мене, це мир у рідній країні.