Віра Лебединська | Маріуполь

"Крики було чутно звідусіль"

16 березня 2022 року російська авіація скинула бомбу на приміщення драмтеатру в Маріуполі. Він був притулком для сотень маріупольців, які переховувалися там від обстрілів міста з боку російської армії. Унаслідок бомбового удару була зруйнована центральна частина будівлі театру, багато людей опинилися під завалами. Маріупольська міська рада повідомляла, що, за свідченнями очевидців, тоді загинули приблизно 300 людей. Матеріал Радіо Свобода.

Акторка маріупольського драмтеатру Віра Лебединська перебувала у театрі у день бомбардування. Під час облоги міста люди прибували до театру постійно, розповіла вона «Новинам Приазов’я».

«Спочатку ми жили як вдома, були і продукти якісь. Але потім закінчилось все, люди почали прибувати, прибувати в театр. Тому що оголосили евакуацію саме від драмтеатру, тому люди почали туди з’їжджатися. Але евакуації не було, і люди залишалися на вулиці. А коли починались бомбардування, вони кидалися до будівлі театру і там ховалися. Потім вони залишалися, тому що їхати нікуди було. Вже Маріуполь був оточений», – каже маріуполька.

Люди приходили до драмтеатру, чекаючи на евакуацію

За її словами, дуже швидко люди самоорганізувалися, біля театру зробили кухню, готували їжу на дровах. Також організували у приміщенні закладу медпункт, а на сцені – склад, куди приносили їжу й зносили якісь речі, тому що навколо все вже було розбомблено.

«Крики було чутно звідусіль»

Коли пролунав вибух, Віра перебувала у студії звукозапису, ізольованій кімнаті у кутку театру. Це і врятувало її життя.

«Ми почули звук літака. А потім буквально як пролетів і такий був, знаєте, якийсь звук бомби, що падає, а потім вибух. Ми залишилися живі тільки тому, що ця кімната була дуже глуха – студія звукозапису. Стояв шалений такий гул і люди нагорі – вхід в глядацьку залу на першому поверсі - почали кричати, просити допомогти. Ми як заклякли, не знали, що робити. Штукатурка сиплеться, нічого не видно. Ми переступали через трупи, їх накривали прямо на сходинках, які хиталися і могли впасти. Переступали через трупи, коли вискочили на перший поверх, там лежала дівчинка, мабуть, вбита, тому що батьки над нею схилилися і щось вони робили. Тут вискакували люди ще з бомбосховища, яке було з центрального входу театру», – переповідає жінка те, що бачила на власні очі.

Перфоманс біля оперного театру у Києві у пам'ять про жертв авіаудару по Маріупольському драмтеатру. Київ, 17 березня 2024 року

"Крики людей було чути звідусіль", - згадує акторка. Разом із рідними вона змогла вибратися з розбомбленого драмтеатру і залишила Маріуполь.

«Коли ми вискакували, з-під завалів чули, як люди кричали, але ми туди не могли дістатися. Це якраз була сцена, дах впав прямо на сцену, і там людей під сценою було дуже багато. У підвалі були люди, і туди неможливо було дістатися. Крики чули, все чули. Це неможливо, це просто жахіття, волосся дибки ставало, і ми не знали, що робити. Ми не знали, як нам вибратись самим. Росіяни це зробили навмисно – геноцид українців», – вважає Лебединська.