Ми жили в Мар’їнці. Зараз на пенсії. Жили бідно, але середньо. По можливості все купували. Зараз, після інфаркту й інсульту, потрібно їхати кудись і проходити УЗД серця, хребта. Раніше в Донецьку були хороші лікарі, потім із цим стало погано. Лікарі далеко, то в Маріуполь потрібно їхати, то в Краматорськ, то в Покровськ.

Як для мешканців Мар’їнки, так і для мене війна почалася 12 липня 2014 року, саме свято було Петра і Павла. Полетіли перші снаряди, упали на школу, дитячий садок, хлібозавод, міліцію, адміністрацію – людей побило, будинки побило. Одразу війна і почалася. Ми з погребів не вилазили, постійно там сиділи, бо кулі літали, як бджоли біля вулика. Людей багато поранило.

Уже начебто не стріляють. Сусід із дружиною тільки вийшов з підвалу, а поруч снаряд розірвався. Їх покалічило, але залишилися живі, тепер на групі, лікуються обоє. Нас із бабусею ніби обійшло в погребі. Ми там півтора року сиділи. Будинок уже відремонтували. Були побиті сім вікон, дах, на горищі все було побито. Нікуди ми не виїжджали, сиділи в підвалі. Якщо їхати – мародерів багато.

У дворі курей побило, тільки пір’я літало. Діти поїхали – хто в Курахове, хто в Росію. Один онук проживає з нами, а так виїхали, хто куди.

У Мар’їнці й раніше не було питної води, нам її давали з Донецька, а тепер питної води в нас немає. Дають технічну воду, але вона біжить ледве-ледве. А інколи зовсім не біжить. А в криницях вода погана, можна тільки щось поливати й собаці дати попити.

Із продуктами зараз вже нормально. Але в перші дні, звичайно, виживали, хто як міг. Допомога тоді нам була дуже велика. Якби не вона, то в перші дні хто знає, як би ми вижили. Нам і крупу давали, і цукор, і макарони, і хлібобулочні вироби. Хороша допомога була.

Зараз ми не відчуваємо себе в безпеці. Усе зовсім не припиняється. Сім років воно вже триває, постійно стріляють, постійно ранить і вбиває людей.

Ми стали більше цінувати одне одного, сусідів, життя стали цінувати, почали більше допомагати один одному.