Олександра Саларова, 11 клас

Затишанський заклад загальної середньої освіти Роздільнянського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Шемоновська Інна Анатоліївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Яку роль це слово має саме у вашому житті? У лютому 2022 року  це слово об’єднало всіх людей України. Кожен і кожна відчули її на собі, хтось і досі не може оговтатись. У кожного з нас є історії про які не варто мовчати. Світ повинен їх почути. Ми живі і маємо їх розповісти.

Для мене ранок 24 лютого видався дивним. Я не розуміла, чому мама каже, що у місті хаос, чому мої сусіди обговорюють шляхи до інших міст, ціну на бензин, як виїхати за кордон, шукають патріотичну атрибутику, і, ніби  страшний сон, «почалася війна». Полетіли перші смертоносні ракети по мирним щасливим жителям України. Чоловіки рушили у військкомати, щоб захистити найрідніших. Ніхто не знав, що буде завтра, чи прокинемося ми від співу пташок, як раніше, чи від обстрілів куль та ракет. Заради безпеки перший час ми спали у погребі, досі пам’ятаю запах гнилої картоплі,  холод і сирість. Просидівши там декілька тижнів, я так і не зрозуміла, за що це нам? Чому інші живуть і далі своїм безтурботним життям, а ти заручник війни? Сльози, сльози, відчай.

Згодом було зрозуміло, у нас безпечно. Поки… Тоді я ще не знала, що коїться на сході. Потихеньку почала звикати. Після новин про Бучу часто плакала, морально було важко усвідомити, що я у безпеці живу, а там гинуть невинні люди.

Час то біг, то тягнувся, то стояв на місці. Добре пам’ятаю першу зустріч героя «на щиті». Стривожені жителі нашого селища всією громадою, на колінах, зустрічали Гоцуленка Сергія Олексійовича, батька, чоловіка, брата, друга, просто життєрадісного колись чоловіка, що не вагаючись віддав життя за те, щоб ми жили під мирним українським небом. 

Я вирішила, щоб там не було треба жити,  вірити, допомагати!

Шлях до перемоги нелегкий. Якщо нас хочуть знищити, то нас бояться. У нас, українців, є те, що робить нас незнищенними, нездоланними, сильними і єдиними. Летять ракети – а я пишу листи захисникам і захисницям, гуркочуть дрони – я готуюся до благодійного ярмарку. Попри великий страх, я залишаюся в Україні. Малюю картини, пишу вірші, роблю подарунки, обереги захисникам і захисницям. Намагаюсь систематично робити все, що у моїх силах. Недарма кажуть: «Люди – істоти адаптивні, швидко звикають до змінних умов». 

Страшнішого  слова, ніж війна немає. Радію, що мої близькі люди живі та здорові.
Через півроку я закінчую школу. У майбутньому сподіваюсь, що зможу прославити нашу Україну за її межами. Щоб про нас знали і чули. Для мене тема «за кордону» є дуже болючою.

Війна розлучила мене з людиною, яка є найріднішою у світі, з мамою. Через нестабільність та відсутність робити, вона виїхала туди. Ось уже рік, як ми спілкуємось онлайн, вона намагалася забрати мене до себе, але моя любов до батьківщини не дає мені цього зробити.

Я вірю, що потрібна тут, моя доля саме у цій країні. Хоча мені важко у цьому віці без матусі, але  я стаю внутрішньо сильнішою. Моїм мудрим наставником і порадником є дідусь Олександр.

За ці 1000 днів війни змінилося багато чого. Ми виросли, звикли та не змирилися зі злом, не втратили силу, надію, віру у краще, у перемогу добра і справедливості. Мої 1000 днів були важкі, а в багатьох українців і українок їх вже немає. За цей час ми зрозуміли, що треба цінувати все, що в тебе є, жити сьогоденням, знати минуле, будувати майбутнє. Війна навчила бути сильними, йти вперед, далі. Відбудовувати себе, сім’ю та майбутнє для твоєї країни. 

Мій шлях допоміг мені зрозуміти, що життя – це найцінніший скарб, який дарує доля.

Сподіваюсь, мої діти будуть знати слово війна лише з книжок, а не з вікна своєї кімнати. Я розповідатиму їм про війну у минулому часі. А з онуками і правнуками ходитимемо на могили наших героїв, саджатимемо квіти і свято берегтимемо мир.