«Лежиш, слухаєш цю канонаду і думаєш: прилетить воно чи не прилетить»

Ми жили в Донецьку. Коли 2014 року почалося АТО, обстріли, напади, продуктів немає, родичі зі Львова покликали нас в гості. Люб’язно дали притулок на деякий час, поселили в себе на дачі. Ми там прожили три місяці.

У вересні почало холоднішати, а теплих речей не було. Ми не думали, що настільки затримаємося. Почали шукати шляхи, щоб виїхати назад до Донецька. Дороги були вже тоді закриті, і єдина дорога була через Харків. Змогли доїхати ось сюди, до бабусі в Луганське. Ми приїхали й залишилися. Так ми тут і живемо.

Ми працювали в банку з чоловіком. Потім я пішла в декрет. Це саме було перед початком АТО, листопад, я пішла в декрет. У 2014 році я народила молодшу дочку. Тобто будучи в декреті, ми поїхали. Уже два роки минуло.

На ту мить і зараз в Донецьку просто нестерпно жити, тому що освіта незрозуміло яка, документи недійсні, роботи немає. Продукти якщо є, то жахливо дорогі. Тобто жити родині на одну зарплату стало неможливо. Плюс регулярні обстріли, плюс процвітає розбій. На людей нападають, людей стали грабувати, машини викрадають. У такій обстановці дітям не можна жити.

Ми з чоловіком [у 2014-му] вирішили, що потрібно виїжджати. Тому що сьогодні напали на мою подружку в під’їзді, вчора десь прогримів вибух, днями ще когось пограбували. Ми прийняли рішення, що потрібно поїхати хоча б на деякий час.

Свекруха поїхала на вокзал, купила квитки буквально на останній поїзд в останню мить. Приїхала і каже нам: «Все, ми завтра їдемо, я купила квитки». Ми з чоловіком зібрали валізу, дітей під пахву, викликали насилу таксі, тому що від вокзалу ми жили дуже-дуже далеко.

І пам’ятаю, коли ми стояли на вокзалі, були чутні постріли. Люди боялися виходити на вулицю, хоча знали, що в них потяг зараз підходить, що їм потрібно бігти на перон. Але сильні постріли, які були чутні, настільки лякали, що вони просто стояли в залі очікування й боялися вийти.

Це було жахливе потрясіння, тому що ми звикли жити у великому місті зі звичною стабільною роботою. І ось переїхали в село... Ми рік приходили до тями. Ми ще сподівалися, що щось зміниться. Але, напевно, нічого не зміниться.

Сама думка лякала, що нам тут доведеться залишитися надовго, тому що попереду була зима. Довелося залишити свою улюблену затишну квартиру з усіма зручностями. У цьому будинку зручностей немає, тобто в туалет навіть вночі доводиться виходити на вулицю. Тому лякала сама думка, що ми тут залишимося назавжди.

Людина звикає до всього, просто на це потрібен час. Але найважче – це побут. У Донецьку інфраструктура була розвинена, міський транспорт, усюди можна було під’їхати. Навіть був вибір: або тролейбус, або трамвай, або автобус, або маршрутка. Тут такого вибору немає, всюди потрібно ходити ніжками.

Зараз я ходжу ніжками на роботу, син мій ходить ніжками в школу. Молодшу ми веземо на велосипеді в садочок. Ми всі працюємо, вчимося в місті Світлодарську. Доходимо хвилин за 20-30, зважаючи на те, хто яким кроком йде до міста. Можна під’їхати на вахтовому автобусі. Але якщо на нього запізнився, то потрібно бігом бігти, тому що вчитель чекати не буде, на роботі теж чекати не будуть.

Стріляють переважно ночами, дуже страшно. Діти вже звикли, немає такого здригання, як раніше. Немає безсонних ночей, коли лежиш і слухаєш цю канонаду і думаєш: прилетить воно чи не прилетить. Або куди воно прилетіло? А потім вранці збираєш інформацію або в місцевих жителів, або в телеканалах, або в інтернеті: куди ж, все-таки, влучило і хто постраждав?

Цієї ночі ми пів ночі не спали, тому що були чутні постріли. Але якщо скло не деренчить, значить, боятися нема чого.

У нас більше боїться старша дитина, тому що коли ми жили в Донецьку, був випадок. До сусідів моїх батьків (вони живуть у приватному секторі) прилетів снаряд. І в цю мить мій старший син зі своєю двоюрідною сестрою гуляли недалеко від цього місця. Їх моя мама покликала їсти. І буквально через дві хвилини прилетів снаряд, і вибуховою хвилею повибивало шибки. Тобто, якби вони там затрималися, вони б постраждали. І після цього він у нас довго, дуже довго здригався просто від кожного шереху.

Старшу дитину ми народили 12 років тому. Ми думали, що ми в Донецьку так і проживемо, так і будемо працювати на своїх місцях. Коли ми другу дитину народили, теж про переїзд навіть мови не було. Якби мені сказали років навіть п’ять тому, що буде війна, я б сказала, що це просто неможливо.

Є пошкодження в селі. Прилітав снаряд у кінець вулиці в один будинок, і в інший кінець вулиці, і посередині. Люди страждають, вікна летять. Завдяки фондам вони взимку не залишилися на холоді, тому що їм і вікна допомогли вставити, і дах комусь перекрити. Нам також. Ми вікна поставили завдяки фондам.

Коли прилетів снаряд до наших сусідів, то вибуховою хвилею в нас повилітали вікна з того боку будинку. Спочатку вони плівкою були забиті, потім поставили.

Завдання максимум – жити зараз і жити сьогодні, тому що ніхто не впевнений у завтрашньому дні. Це ми вже зрозуміли. Завдання на сьогодні – дати дітям українську освіту, поставити їх на ноги, дати їм напрямок у майбутнє, щоб вони виросли достойними, чесними людьми.