«Люди билися, намагалися виїхати. Багато хто просив, щоб вивезли хоч дітей»

Спочатку [снаряд влучив] у зупинку, це через будинок від нас. Снаряд, який ми почули й почали тікати. Другий уже безпосередньо біля нашого під'їзду [рвонув] у цих бабусь із дітьми…

Це було дуже важко. У нас осколками побило квартиру дуже сильно.

Ми бачили убитих, згорілих повністю. На велосипеді дитинка згоріла… Прямо ось так на велосипеді й залишилася. Коляски згорілі…

Слава Богу, був знайомий, який тримав автобус. Він возив до Урзуфа. І ми йому одразу зателефонували. Він нам забронював місця. Ми вранці наступного дня ледве влізли. Це був жахливо… люди билися, юрмилися, намагалися виїхати. Багато хто навіть просив, щоб просто дітей вивезли.

В Урзуфі ми пробули тиждень. Розуміли, що все не так уже швидко закінчиться, навіть через місяць-два не закінчиться. Ми сіли, подумали, що треба кудись рухатися, десь улаштовуватися, просити хоч якийсь притулок на час, щоб можна було якось влаштуватися хоча б.

Ми приїхали до Маріуполя, на вулицю Богдана Хмельницького 24. Нам на вокзалі сказали, що там Центр, який приймає переселенців. Людей там було дуже багато. Кого в спортзали, кого в лікарні селили. Прості люди [місцеві] приїжджали, говорили, що ось у них є дача або ще щось – брали людей.

Ми жили в школі-інтернаті № 2. Компактне поселення. Метінвест приїжджав до нас, встановлював пічки, привозив продукти.

Я спочатку не хотіла брати. Думаю: «Нехай ті, хто більше потребують, отримують».

І соціальна служба десь через тиждень привезла набори – роздали. Ми розписалися, що отримали їх, і я думаю, що це гарна допомога, адже я можу своїм дітям дозволити, не купуючи ту ж гречку й рис, відкласти ці гроші, тому що треба йти до школи, треба буде купувати канцелярію.

Життя потихеньку налагоджувалося, як то кажуть, але до пори до часу. В один «прекрасний момент», коли ми там прожили пів року, почали всіх виселяти, почали відключати нам воду, директор говорив: «У нас тут свої діти». Хто міг собі дозволити орендувати житло, той з'їхав, але нас залишалося з трьохсот сімей 52 особи – шість сімей. Нам нікуди було йти.

Ми намагалися орендувати житло, але люди говорили, що багато дітей або називали таку суму, що ми просто не могли подужати. Тоді спостерігачі з Києва приїхали.

Ми досі з ними дружимо. Так ось вони домоглися круглого столу в Маріуполі [на якому було знайдено вирішення проблеми]. Нам увімкнули світло наступного дня, тому що вони сказали, що діти не повинні страждати. І сказали, що зараз добудують гуртожиток і всіх нас вселять туди. Ми були одні з перших, хто в'їжджав у цей гуртожиток.

Я б хотіла, щоб швидше настав мир. Щоб ті, у кого залишилося житло, могли повернутися додому. Щоб люди ставилися до інших із добром і сприяли тому, щоб був мир.