Ми почули вистріли. Я їх сплутати ні з чим не можу. Мій тато був військовим льотчиком, я виросла у військовій родині. З татом була на аеродромах, він мене з собою брав. Зранку почалися дзвінки. Зателефонувала сестра і сказала: "Здається, це війна". 

Моя квартира була розбита. Потім ми спустились у квартиру куми і там ледве не загинули. Після того ми перейшли у третю, четверту квартиру у будинку. Люди приймали у тих квартирах, які вціліли. Це зараз я усвідомлюю, що це дуже страшно, а тоді все було як у тумані. Найстрашнішим було те, що я не могла зв'язатися з сином і знала, що він дуже й дуже за мене хвилюється. 

Продуктів практично не було. У нашої сусідки загинув чоловік прямо на наших очах, його вбило уламком від снаряду, відірвало голову. Ця сусідка Аня забрала нас до себе. Ми жили у неї. Нас було всього у під'їзді одинадцять людей. Ми жили дуже мирно, ділились усім, що у нас було. Дуже складно було без води. Було таке, що склянку води ділили на трьох на добу. Без хліба не так важко - ми їли сухарики, а от без води дуже непросто. Але ми все пережили і вижили. Дуже здружились з людьми. Допомагали одне одному, гасили пожежі разом. Замерзали дуже. У квартирах ніде не було вікон. Весь час ми були вдягнені, замурзані. 

Коли ми жили у під'їзді, знову влучила бомба. Сусіди були всі внизу, готували їжу на багатті. А я з іншими літніми людьми була на п'ятому поверсі. На шостому почалася страшна пожежа. Хлопці молоді на руках виносили старих, як дітей. 

Я українка і вважаю, що українці найдобріші і найкращі люди на всьому білому світі. Коли ми зайшли у мою квартиру, там було страшно: вибиті вікна, дірки у стінах. Але там були продукти: сухарики і навіть цукерки. Чоловіки віддавали все чужим дітям, а самі нічого не їли. 

За ці три місяці ми бачили стільки добра і стільки жорстокості й смертей! Бачили, як щитова, яка була на нашому подвір'ї, повністю була заповнена трупами. Люди помирали не лише від ран, але й від  проблем з тиском, серцем, від нестачі ліків. Були моменти, коли люди зламували чужі квартири, але тільки для того, щоб звідти винести продукти і врятувати інших, їх ділили між людьми. 

Згодом ми почали потроху виходити. Бомбили "Азовсталь", було жахливо. Наші чоловіки ходили по воду. Важко було вибиратись із Маріуполя. І пішки йшли, дякую знайомі підвозили. Вибрались на Білосарайську Косу. Дуже довго чекали у Мангуші щоб пройти цю незрозумілу жахливу фільтрацію. Ми її проходили, аби нас тільки випустили. Коли ми пройшли фільтрацію, знайомі нас вивезли до Бердянська. Звідти ми добирались до Запоріжжя. Їхали десь 28-30 годин, але добрались. 

Дуже важко було морально. Скільки років прожити у Маріуполі! У мене там похований старший син. Дуже складно було виїжджати. Внучка з правнучкою залишились. Вони не змогли виїхати. Інша бабуся неходяча, вона не змогла її покинути. Внучка весь час телефонує, плаче. Допомогти ми їй нічим не можем. Маленька правнучка весь березень просиділа у підвалі, потім почала заїкалась. На щастя, минуло. 

Я не сумніваюсь ні на одну хвилину, що Перемога буде тільки за нами. Шкода наших хлопців, які гинуть, але це війна.